Реферат
Що таке народна дидактика
Жити без знань людина не може.
Життєва практика зумовлює настійну потребу в пізнанні навколишньої дійсності — відкриття нових факторів і законів розвитку об’єктивного світу, а водночас необхідність подбати, щоб кожне нове покоління через навчання оволоділо нагромадженими людством знаннями і досвідом. Інакше все здобуте як результат пізнання повисне в повітрі, не знайде свого продовження і практичного застосування. Так через цілком об’єктивні обставини в житті людей народилися і стали поряд два гіганти людського розуму — пізнання і навчання. Кожний вищий щабель розвитку суспільства, нові виробничі й духовні потреби — це сходинка до нового ступеня пізнання, а, отже, і до нового рівня навчання. І так безперервно.
Народна дидактика входить до складу народної педагогіки. Це та частина народної педагогіки, яка відображає здобутки трудящих у галузі освіти й навчання, що виражаються в поглядах народу на принципи, зміст і методи навчання та втілення в народній практиці форм і методів озброєння підростаючих поколінь знаннями, уміннями й навичками, розвитку їхніх пізнавальних сил і здібностей.
Оскільки навчання і виховання тісно пов’язані, то народна дидактика не залишає поза увагою й виховних дій. Це насамперед стосується розумового розвитку особистості й формування світогляду. Саме в навчанні багатогранний людський досвід перетворюється в необхідні для життя знання, уміння і навички. Навчання кує розум, формує ідейність і загальну культуру особистості, ставлення до знань і навколишнього життя, плекає людські ідеали.
Народ дав світу чимало геніїв. Скарбниця народних знань про навколишній світ глибока і різнобічна. У середовищі трудящих нуртує споконвічне прагнення до знань: «Знання робить життя красним», «Пташка красна своїм пір’ям, а людина своїм знанням», «Хто знання має, той і мур зламає», «Дізнавайся світа, поки служать літа», «Якби людина знала, що не знає, то б і мала, що не має», «Надто багато знай, та ще питай».
Головна мета народної дидактики
Головною метою народної дидактики є розумова освіта — основний важіль піднесення загальної культури народу, провідний засіб формування світогляду й забезпечення загального розвитку молоді, її підготовки до життя і праці.
Під змістом розумової освіти народна дидактика розуміє обсяг знань, умінь і навичок, якими повинна оволодіти людина в процесі навчання.
Основні принципи навчання
... закономірностей виникають певні вимоги до навчання і викладання. Принципи навчання виражають ці вимоги. Наприклад, закономірністю навчання є необхідність наукових знань в розвитку учня, в його підготовці до ... суб'єктивне бажання вчитися, бути вихованим, працелюбним, готувати себе до самостійного трудового життя. Учень, особливо молодший школяр, не може одночасно засвоювати зміст навчального ...
Зміст розумового виховання визначається провідною метою народної дидактики та суттю самого слова навчати.
Провідна мета народної дидактики — сформувати справжню людину, освічену, культурну, духовно багату, доброзичливу, працьовиту, підготовлену до певного виду трудової діяльності. А це означає, що треба подбати про формування в дітей правильних уявлень про явища навколишнього життя, розвиток пізнавальних психічних процесів (відчуттів, сприймання, пам’яті, уявлення, мислення, мовлення), розвиток допитливості, кмітливості і розумових здібностей, інтелектуальних умінь і навичок. Народна дидактика прагне навчити кожного жити і працювати. Саме слово навчати означає передавати кому-небудь знання, уміння, досвід, збагачувати когось досвідом, знаннями, розуміннями чого-небудь. Це насамперед стосується знань про живу й неживу природу, суспільство, виробництво і про саму людину.
Зміст розумової освіти в різні історичні епохи неоднаковий. Він зазнає поступових змін. Визначальний вплив на зміст освіти у всі історичні епохи мають динаміка життя, розвиток виробництва і пов’язані з ним досягнення в пізнанні навколишнього світу, здобутки в галузі матеріальної і духовної культури. Зміст, спрямованість і рівень освіти, як відомо, залежать від способу виробництва і суспільних відносин. У класовому суспільстві освіта має класовий характер. Народна дидактика своїм змістом, метою і призначенням завжди вірно служить інтересам трудящих.
Людина пізнає навколишній світ поступово. У результаті цього за свою довговікову історію народ нагромадив колосальну суму знань. Охопити їх у повному обсязі одній людині неможливо. Але передати усьому поколінню цілком можливо й потрібно. Знання людина засвоює частково, а покоління — в цілому. Щоб скарбниця народних знань збагачувалася, народ передає їх кожному новому поколінню. І в цьому немала заслуга народної дидактики.
Життя складне й багатогранне. Для активної життєдіяльності кожна людина має бути озброєна певною сумою знань, умінь і навичок. І серед них у поле зору народної дидактики потрапляє насамперед засвоєння рідної мови. Через мову дитина входить у сферу живого людського спілкування. Через мову усвідомлюються пізнання навколишнього світу й духовний розвиток особистості. Тому й учіння дітей починається з вивчення мови. Ставлячи в змісті розумового виховання на перше місце рідну мову, народна дидактика заохочує також і до вивчення інших мов («Скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина»).
Одночасно із засвоєнням материнської мови приходить ознайомлення з усною словесною творчістю народу. Фольклор у народній дидактиці — це не тільки засіб розвитку мовлення, а й активний поширювач знань з історії народу. народний дидактика педагогіка школа
Зміст освіти в народній дидактиці нерозривно пов’язаний з працею. Дітей змалку вчать працювати. Причому не тільки фізично, а й розумово. У сільській місцевості молодь переважно орієнтується на працю, як ми вже зазначали, у сільському господарстві, а в місті — на ремісничу. Активно пропагує народна дидактика працю народних майстрів-умільців. Зміст трудової підготовки за народною дидактикою передбачає і деяку статеву диференціацію. Дівчата набувають певних трудових навичок від матері, а хлопці — від батька. Кожна дівчина як майбутня дружина і мати вчиться створювати хатній затишок, готувати їжу, доглядати й виховувати дитину. Хлопець теж готується стати вихователем своїх майбутніх дітей, а також господарем двору. І в усьому цьому аж ніяк не можна обійтись без знань народної кулінарії, домоведення, ветеринарії, агрономії, астрономії, медицини й гігієни, зоології, ботаніки, зоотехніки, метеорології, рукоділля, будівельної справи. Наприклад, з медицини — подати першу допомогу утопаючому, при кровотечі, вивиху чи переломі кісток, опіках чи сонячному ударі, простуді чи обмороженні, з гігієни — знати про методи запобігання найпоширенішим захворюванням, зміцнення здоров’я людини, підвищення її працездатності та збільшення тривалості життя, догляд за тілом, додержання чистоти, з ветеринарії — про найпростіші методи запобігання хворобам тварин, лікування їх, захисту людини від інфекційних хвороб тварин, на які можуть хворіти й люди, заражаючись від тварин (чума, сказ, бруцельоз, сап тощо), з агрономії — основні відомості про вирощування рослин, розведення тварин, організацію виробництва, збереження і первинну переробку сільськогосподарської продукції, з метеорології — знання про небесні явища, пов’язані з передбаченням погоди, з ботаніки — обізнаність з видами й назвами рослин навколишньої місцевості, з будовою, життєдіяльністю і розвитком рослин, їхніми властивостями і лікувальними можливостями, з зоології — основні відомості про навколишній тваринний світ, з зоотехніки — відомості про розведення, годування, утримання й правильне використання свійських тварин, з домоведення — про ведення домашнього господарства.
Моральне виховання дошкільників засобами народної педагогіки
... виховання як процес підготовки підростаючого покоління до життя, народна педагогіка на перше місце ставила моральне виховання. ... тему праці як моральну, адже “душа зобов'язана трудитись” [3, с. 43]. Перші моральні норми дитина, за традиціями народної педагогіки, повинна була пізнати в сім'ї. Саме тут дітей ... К. Ушинського про те, що “моральне виховання становить головне завдання виховання, значно ...
Народна дидактика свято береже й передає з покоління в покоління відомості з історії, пов’язані з найвизначнішими подіями в історії народу, дбає, щоб молодь пам’ятала видатних синів і дочок своєї країни, знала, про героїчних борців за народну справу, за світлу долю трудящих. У поле зору її потрапляють і певні моменти суспільствознавства — орієнтування в державному устрої, законодавстві, суспільних процесах, структурі й становищі класів, класовій боротьбі в суспільстві. Вона забезпечує також і певне знання географії. Це виражається в привчанні дітей орієнтуватися в сторонах і частинах світу, запам’ятовуванні назв місцевого та навколишніх населених пунктів, річок, гір, озер, морів, океанів, частин світу, великих міст, адміністративних одиниць і культурних центрів, у представленні деяких відомостей з народної топоніміки, насамперед тих, що стосуються походження назви рідного села чи міста.
Поява на світ дітей примушувала батьків, а також усіх інших членів родини до піклування про малят, уводила у світ дитячої психології і народної педагогічної мудрості. Потреби господарської діяльності й розумового розвитку людини ставили перед фактом необхідності елементарної фізико-математичної підготовки. Тому в зміст народної дидактики входила передача здобутих емпіричним шляхом у середовищі трудящих відомостей про властивості тіл і взаємодію між ними, опір матеріалів, механічні дії, про народні способи лічби, математичні дії, своєрідні міри довжини, площ, об’ємів, ємкостей.
Факторы народного воспитания
... традициям, обучают к труду, бережное отношение к результатам своего труда. Положительный пример, авторитет, поведение старших рассматривается как важный фактор воспитания. Основными факторами народной педагогики, соответственно и народного воспитания, являются природа, игра, слово, дело, общение, ...
Вже на початку своєї історії людство прагнуло збагнути:
Ой як то було з початку світа,
Ой як не було святої землі,
Ой но на морі павутиноньки…
Одвічне прагнення пізнати навколишній світ, найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та мислення дали поштовх для зародження і розвитку роздумів про сенс життя, роль і місце в ньому людини, які знайшли своє відображення в народній філософії та влилися в зміст народної дидактики. Завдяки цьому в кожної дитини вже змалку вироблявся певний погляд на світ і місце в ньому, відношення мислення до буття, практичне, пізнавальне, ціннісне, етичне та естетичне ставлення до навколишніх подій, явищ, вчинків людей.
Непорушною часткою змісту народної дидактики стало прилучення дітей до фізичної культури та народного мистецтва — народних музики і співу, танцю, малювання, вишивання, ліплення, аплікації, а також народних свят, обрядів, уведення у світ народних традицій.
Як бачимо, народна дидактика своїм змістом спрямована на те, щоб дати кожному індивідууму певну суму знань, виробити найпотрібніші в житті практичні та інтелектуальні вміння і навички, які охоплювали б тією чи іншою мірою основні види діяльності людини — навчальну, виробничо-трудову, сімейно-побутову, суспільно-громадську. Зміст розумової освіти в народній дидактиці диктується насущними життєвими потребами трудової діяльності людини. При цьому велика увага звертається на тренування розуму, вироблення творчих нахилів і розвиток природних здібностей особистості. «Людей питай, а свій розум май», — цими словами народна дидактика спонукає кожного до творчих пошукових дій розуму. А справді демократична ідея про трудову діяльність за нахилами й здібностями — «сродну працю», геніально підмічена в педагогічній мудрості трудящих Г. С Сковородою, вийшла в народній дидактиці на одне з чільних місць.
Характеристика змісту народної дидактики була б неповною, якби ми не виділили ще один надзвичайно важливий аспект — виховуваність навчання. «Освічений дикун у сто разів страшніший від неосвіченого», — застерігає народ-педагог і закликає, щоб той, хто вчиться, одночасно ще й виховувався. Навчання в народній дидактиці має виховний характер. Народна дидактика вважає справжнім тільки таке навчання, яке прищеплює вироблені в середовищі трудових мас норми ставлення до навколишнього світу, до людей, забезпечує вольову, моральну, естетичну й емоційну вихованість особистості.
Зміст народної дидактики в основному охоплює елементарні знання, для засвоєння яких практично не вимагається спеціального навчання, а досить звичайного спілкування дорослих з дітьми, ігор, спостережень. Водночас поза увагою не залишались і складніші знання, що можуть бути засвоєні тільки в процесі навчання.
Народна дидактика в дії
Народна дидактика живе тоді, коли вона діє. Коло інтересів народної дидактики дуже широке: формування в дітей правильних уявлень про події, вчинки та явища навколишнього життя, розвиток в них пізнавальних психічних процесів (відчуттів, сприймання, пам’яті, уяви, мовлення і мислення), вироблення допитливості й розумових здібностей, прищеплення їм інтелектуальних умінь і навичок.
Психологія обдарованої дитини
... виховання та реалізації обдарованої дитини тісно пов’язана з проблемою психології обдарованої дитини. Попри солідні теоретичні ... походить від слова «дар». За народною педагогікою, дитина – дар Божий. Слово дитина походить від детент – годоване ... дитини (шкала інтелекту Стенфорд-Біне; векслерівська шкала інтелекту для дошкільників і молодших школярів; тест Слоссона для виміру інтелекту дітей і дорослих; ...
Мислення нерозривно пов’язане з мовленням. Мовному розвитку дітей у народній дидактиці надається найбільшого значення.
Формування культури слова починається з раннього дитинства. Кожна доросла людина, подумки зробивши невеликий екскурс у раннє дитинство, без особливого напруження пам’яті неодмінно згадає такі слова, як «моньо», «жижа», «льоля», «ґава», «папа» (хліб) та багато інших, які колись навчили мама й тато, бабуся й дідусь, та вживали, спілкуючись з малятком, його старші брати й сестри, сусіди, свояки, близькі, рідні, знайомі. Ми, наче естафету, передаємо ці слова дітям, внукам і правнукам. А ті, в свою чергу, своїм потомкам. І так без кінця.
Що це таке? Це лексика з дитячої мови, мудро придумана народом-педагогом для того, щоб кожну дитину раніше прилучати до посильного людського спілкування.
Опанувати мову не так то й просто. А удосконалення мовлення особистості, по суті, триває протягом усього її життя. Виходячи з цього, народна дидактика виробила свій погляд на мову як на динамічну систему, яка не виникає в новонародженої людини відразу, а формується поступово. Таке трактування проблеми цілком закономірно привело до практичного її втілення в створення дитячої мови як першого, підготовчого етапу на шляху мовного розвитку дитини.
Дитяча мова є основним словесним засобом народної дидактики, який чи не з першого дня допомагає немовляті пізнавати навколишній світ, входити в коло родинного спілкування.
Оченята немовляти допитливо дивляться на нас. У нього з перших місяців виникають найпростіші реакції на ласку, розмову з ним, дво-тримісячне маля вже стежить очима за «співбесідниками», усміхається. А чотири-п’ятимісячне навіть намагається «відповідати». Воно прагне щось «сказати», тренує свій мовний апарат, видаючи дивні й безсистемні звуки. При цьому вони можуть випадково збігатися з будь-якими звуками будь-якої мови, що має суто випадковий, біологічний характер. Та дуже швидко (вже в другому півріччі) чуємо лепетання дитини, коли вона прагне хоч якось наслідувати мовлення дорослих. Робити це дитині дуже важко. Але маленька людина працює надзвичайно енергійно й наполегливо. Незабаром вона вже вимовляє основні звуки материнської мови. При цьому всі можливі звуки, які немовля видавало раніше, в дитячому лепеті обмежуються тільки тим колом фонем, що властиві даній мові або наближаються до них. Так навіть у цій ситуації дитина ще не може відразу перейти до нормативної мови. Що робити? Як їй допомогти? Народна дидактика успішно долає і цей бар’єр, давши в розпорядження малят доступну їм дитячу мову як надійний трамплін для опанування мови дорослих, як фермент словесного спілкування. Педагогічне значення такого кроку цілком очевидне. Маля дуже швидко схоплює доступну його вікові мову й при підтримці старших охоче користується нею. В цій мові вдало вибрані саме такі слова, що складаються із звуків, які дитині найлегше вимовляти, — голосні та найпростіші приголосні, що породили оті найперші слова, що злітають з уст кожної дитини: мама, тато, баба. А поруч з ними згодом стають і всі інші, що відображають найголовніші атрибути дитячого побуту — односкладові чи двоскладові слова: «гам» (їсти), «ня» (бери), «то» (хочу те, дай мені те), «киця», «миця» (кішка), «ляля» (дитина, лялька), «пипа» (соска), «люля» (колиска, колисати), «бай» (спати), «тюпа» (йти), «діді» (дідусь), «сюпа» (сісти), «жижа» (вогонь), «зюзя» (холод), «цяця» (гарна, іграшка), «беця» (погане), «цюця» (собака), «па» (будь здоровий, прощай), «чіча» (квітка), «фіця» (танцювати), «тася» (качка) або звуконаслідувальні: «коко» (курка, яйце), «ку-ку» (зозуля), «кар» (ворона), «му» (корова), «бам» (дзвінок) тощо. Крім таких загальновживаних слів, маля здатне виявляти схильність до власного, оригінального «словотворення». Воно досить часто цілком «суб’єктивно» називає навколишні предмети, явища, дії, якось особливо, «по-своєму» інформує про свої бажання, виражає власну волю, почуття радості, вдоволення чи невдоволення. Звичайно, що «порозумітися» з дитиною найшвидше зможуть найближчі їй люди, ті, хто найбільше спілкується з нею. Народна педагогіка схвалює таку тенденцію як психологічно доцільну. Дорослими «словесна творчість» маленьких дітей сприймається як приємна забава. А для дитини — це своєрідна гра, що втілює напружену й серйозну працю, натхненну позитивними емоціями від радості живого спілкування.
Психологіна готовність дитини до навчання у школі
... діяльності, іноземної мови тощо), що не може забезпечити повноцінну готовність дитини до навчання. Готовність до шкільного навчання передбачає, ... дитини (зріст, наявність постійних зубів); стан здоров′я на момент вступу до школи; динаміка захворюваності за попередній рік. Отже, підставою до відстрочення терміну вступу до школи ... 25 і більше днів; дітей, які не досягли станом на 1 вересня 6 років ...
Якщо вдатися до сучасної наукової термінології, то можна впевнено сказати, що народна педагогіка вдало розгадала й лінгводидактичну суть дитячої мови. Той, хто уважно прислухається до неї, неодмінно відчує і переконається, що дитяче мовлення найчастіше сконцентровує саме ті звуки, які становлять основний фонд живої материнської мови. Інакше кажучи, завдяки мові дитина тренує свій голосовий апарат у вимовлянні тих звуків, які посідають центральне місце в фонетичній системі нормативного мовлення. Дитяча мова створена й представлена в народній педагогіці як стимулюючий засіб, першоелемент мовного розвитку дітей.
У практиці народного виховання етап користування дитячою мовою проходить надзвичайно інтенсивно й охоплює невеликий відрізок часу. Дидактична доцільність цього етапу полягає в тому, що він має високу педагогічну ефективність і не сповільнює, як на перший погляд може здаватися, а значно прискорює мовний розвиток дітей. Без застосування створеної народом дитячої мови навряд чи можливо було б побудувати повноцінну систему прилучення маленьких дітей до словесного спілкування.
Опанувавши основні фонеми, дитина дедалі активніше будує різні висловлювання. Спочатку це дуже короткі, але зрозумілі за змістом слова-речення («най!», «дай!», «ляля», «там», «бай») з досить виразними інтонаційними нюансами — наказу, просьби, звертання, називання. А в лексиконі півторарічної дитини з’являються вже неоднослівні речення, хоча їх не так і багато. І кожне з них складається переважно лише з двох невідмінюваних слів: «На ляля» («Візьми мене»), «Ді мама» («Де мама?»), «Каші се» («Хочу ще каші»).
Після двох років дитяче мовлення дедалі більше упорядковується: збагачується лексика, збільшується кількість слів у реченнях, з’являються відмінки й час, ускладнюється структура висловлювань. Дитина уважніше прислухається до мовного спілкування дорослих й прагне наслідувати його. Відбувається цілком логічний перехід від дитячої мови до мови дорослих. Точно визначити, коли кінчається дитина й починається дорослий, майже неможливо. Та, по суті, це вже й не має такого принципового значення. Добре те, що досягнуто головну дидактичну мету: через дитячу мову дитина швидко, впевнено і міцно увійшла в русло материнської мови. Етап дитячої мови для неї вже закінчився. На наступному етапі дитина оволодіває мовою дорослих.
Особистість дитини дошкільного віку: психологічні особливості розвитку
... судженнях, вони поступово вчаться узгоджувати їх, міркувати логічно. Необхідною умовою цього є достатня обізнаність з об'єктами, про які йдеться у їхніх міркуваннях. Розвиток мислення дітей дошкільного віку значно ... тій мірі, в якій вона стає власною програмою дитини (Л. С. Виготський). Окрім того, в цьому віці дитина вже вступає в певні стосунки з однолітками, що ...
До того ж і сприйнятливість її до мови і навіть схильність до мимовільної словесної творчості особливо сильна. Цю типову мовну рису дітей К. І. Чуковський виділив як один із «найдивовижніших феноменів дитинства», а будь-яку дитину з двох років назвав «геніальним лінгвістом». «Звичайно, — пише він у своїй відомій книжці «Від двох до п’яти», — щоб сприйняти нашу мову, дитина в своїй словотворчості копіює дорослих. Дико було б думати, що вона якоюсь мірою створює нашу мову, змінює її граматичну будову, її словниковий склад. Сама того не підозрюючи, вона спрямовує всі свої зусилля на те, щоб шляхом аналогій засвоїти створене багатьма поколіннями дорослих мовне багатство. Але застосовує вона ці аналогії з такою майстерністю, з таким чуттям до змісту і значення тих елементів, з яких складається слово, що не можна не захоплюватися чудовою силою її кмітливості, уваги і пам’яті, що виявляється в цій важкій повсякденній роботі».
Прекрасним стимулюючим засобом згаданого процесу є дитячий фольклор, який охоплює словесну творчість дорослих для дітей (колискові пісні, пестушки, потішки, забавлянки, небилиці, казки про тварин, чарівні казки, бувальщини, билиці), творчість дорослих, яка з часом перейшла в дитячий репертуар (заклички, примовки, приспівки, ігрові пісні, лічилки), і безпосередньо дитячу творчість (скоромовки, дражнилки).
Вхід дитини у мову, як і в навколишній світ, через пісню має надзвичайно велике педагогічне значення. У народній пісні уповні розкриваються краса і велич усної мови. Народні колискові пісні глибокі за змістом. Вони вчать любити рідну землю, батьків і працю, захищати правду, поважати старших. Мова колискових пісень барвиста, соковита, приваблива, а сюжети прості й зрозумілі, насичені яскравими образами рідних і близьких для дитини людей — матері, батька, братиків і сестричок. Колискові пісні належать до поезії пестування. Вони виробляють у дітей слух і будять чуття мови, відчуття мелодики, створеної народом. У цих піснях з великою ніжністю, теплотою і ласкою виражається щира й вічна любов до дитини, незгасне піклування про неї:
Щоб зростало маленятко,
Наше любе пташенятко,
Наша квітонька маленька,
Наша зіронька ясненька.
Колискові пісні глибоко гуманні й зворушливі, бо йдуть від щирого материнського серця. Вони звернені до дітей, а тому щедро насичені пестливими словами: «колисоньці», «горошок», «билинці», «Галюнечка», «квіточка», «головонька», «віченьки», «рученьки». А називаються пісні колисковими тому, що їх співають матері й бабусі над колискою чи колишучи дитину на руках. Традиційно в народній практиці родинного виховання дітей колишуть і колисковою піснею присипляють. Тому в колискових піснях досить часто фігурує чарівний образ сну, сонки, дрімоти:
Ходить сон коло вікон,
А дрімота коло плота,
Питається сон дрімоти:
- А де будем ночувати?
- Де хатинонька теплесенька,
Де дитина малесенька,
Там ми будем ночувати,
Дитиночку колихати.
Заспокоєнню і навіюванню сну дитини значно сприяє і сама манера виконання колискових пісень — спокійна, лагідна, монотонна з ритмікою і звуковим оформленням, що нагадує гойдання і скрип колиски.
Негативные эмоциональные состояния
... эмоциональной саморегуляции, развитию бодрствования, неврологической важности, тревожности. Одна из сутт является признаком негативных психических состояний, ... Ю.Є.Сосновікова,В.М.Юрченко); вивчені особливості розвитку емоційної сфери у дітей молодшого шкільного віку (Л.А.Венгер, О.В.Запорожець, В.К.Котирло, ... вікових категорій, в тому числі і діти, відчувають на собі вплив багатьох емоціогенних ...
За традиціями народної педагогіки немовлят колишуть, щоб вони заспокоювались і засинали, добре росли і розвивалися. Висновок цей переконливо підтверджується багатовіковою народною практикою родинного виховання. Він обгрунтований також сучасною наукою. Вчені довели, що діти розвиваються швидше, якщо регулярно стимулювати певні органи, пов’язані із рухом. В даному випадку йдеться про ту частину вестибулярного апарату, розміщену у внутрішньому вусі, яка дістає інформацію про навколишнє середовище і є основою відчуття рівноваги, прискорення руху при ходьбі, зміни напряму руху.
Моторні рефлекси в немовлят, яких колишуть, розвиваються значно краще й швидше, ніж у дітей, які не підлягали стимуляції.
Колисці присвячено не один високопоетичний рядок. Крім свого прямого призначення — виколисувати малят, колиска в народній педагогіці є символом майбутньої щасливої долі дитини:
Повішу, повішу колиску на дуба,
Буде вітер повівати, колисочку колисати.
Колишся, колиско, понад землю низько,
У ній ся колише маленький хлопчисько.
Колисочка нова з жовтого явора,
Я в тобі колишу малого сокола.
Ой люлю та й люлю, дай ти, боже, долю,
Дай щасливеньку, дитина маленька.
Ой колиш, колиш, колиско новенька,
В тобі колишеться рибонька маленька.
Принаду в колисанні дитина відчуває й тоді, коли вийде з колискового віку. Для дітей створено чимало різних гойдалок, каталок, каруселей, які нині бачимо як на дитячих майданчиках, так і в парках культури та відпочинку.
Тож нехай виколишуються на здоров’я та радість наші малята під мелодії пісень колискових! Вони викликають у немовляти радість буття, пробуджують позитивні емоції, стимулюють мовний розвиток дитини.
Коли малятко вже починає пізнавати близьких, сидить, простягає ручки, пробує ходити, його забавляють різними пісеньками й короткими віршиками-пестушками та потішками, які несуть у собі вже й елементи найпростішої дитячої гри.
Пестушками супроводять перші рухи дитини, до яких її привчають дорослі. Так, привчаючи дитину ходити, ставлять її на ноги, відходять, простягають до неї руки, ворушать пальцями і говорять:
Диби, диби…
Ішла баба по гриби,
А дід по опеньки
В неділю раненько.
Коли хтось з дорослих бере дитину за голівку руками, відхиляє від однієї руки до другої, він промовляє:
Печу, печу хлібчик,
Меншому — менший,
Старшому — більший,
Шусть у піч, шусть у піч…
Вимовивши останні слова, підкидає дитину на руках, немовби насправді кидає в піч.
Багата на мовно-сюжетні нюанси пестушка «Зайчику, зайчику»:
- Зайчику, зайчику,
Де ти бував?
- У млині, у млині.
- Що ти видав?
- Там були кравчики,
Перебили пальчики —
Ледве я втік
Через бабин тік,
Та через колоду,
Та хвостиком в воду,
Шубовсть — і нема!
Проказуючи або співаючи наведені слова, перекидають дитину то в один, то в другий бік.
Пестушки тісно переплітаються з потішками — елементарними словесно-руховими іграми дитини з пальчиками, ручками і ніжками. Найпоширенішими серед потішок є «Ладки», «Сорока», «То горошок, то квасолька»:
Методи і форми роботи соціального педагога з прийомною сім’єю
... моделлю сім'ї прийомної дитини. У силу цього дуже важливий підбір прийомних батьків. Прийомними батьками на практиці найчастіше виступають подружжя, які мають своїх дітей. Тому прийомні діти з перших хвилин ... наявні недоліки в їх розвитку. Вони вчаться виявляти турботу один про одного і допомагати один одному. Мета курсової роботи - виявити особливості соціально-педагогічної діяльності в прийомній ...
Ладоньки, ладусі,
Де були — в бабусі.
Що ви їли — кашку.
А що пили — бражку.
А що на закуску?
Хліб та капустку.
Гай, гай на бабину хату,
Калачі їсти.
Ладки, ладки,
Ладки, ладки,
Побилися бабки.
А за що? За кисіль,
Щоб наївся Василь,
Шуги, шуги, шуги…
Вимовляючи останній рядок, махають руками дитини або беруть за ручки дитину і вчать її плескати в долоні, промовляючи:
Тосі, тосі,
Підемо до Досі,
А у Досі кучерики,
Й жовтеньке волосся.
Переказуючи ці слова (потішка «То горошок, то квасолька»), перебирають дитині пальчики на нозі:
То горошок, то квасолька, то кукурудзка,
а то бобище — фур за плотище!
Крім словесно-рухового навантаження, потішка може нести в собі й певні педагогічні настанови, які є своєрідним «уроком» для дитини. Показовою в цьому відношенні може бути «Сорока». Дитину, яка вже починає говорити, беруть за ручку і розпрямляють пальчики. Покручуючи вказівним пальцем у долоні дитини, промовляють:
Сорока, ворона,
На припічку сиділа,
Діткам кашку варила.
Ополоником мішала
І хвостиком накривала.
Малих діток годувала:
- Цьому дам, цьому дам,
Цьому дам, цьому дам;
А цьому не дам,
Бо цей буцман
Круп не драв,
Дров не рубав,
Води не носив,
Діжі не місив —
Справжній лежень…
Як бачимо, наведена вище потішка дуже тонко і вміло засобами словесно-рухової гри вводить маля в коло його майбутніх хатніх обов’язків, допомагає засвоїти головний життєвий принцип трудової людини: «Хто не працює, той не їсть». Цей трудовий мотив знаходить свою дальшу підтримку і розвиток у забавлянках-пісеньках і віршиках складнішого змісту, уже не пов’язаних з якоюсь грою. Своїм характером забавлянки нагадують маленькі казочки у віршах з особливим виділенням через діалоги різних причинно-наслідкових зв’язків між предметами і явищами, що сприяє розвитку в дітей уваги і логічного мислення.
Увага маленької дитини дуже нестійка. Тому народна педагогіка подбала, щоб сюжет забавлянок був якнайпростішим і передавав якийсь один цікавий епізод. Якщо ж сюжет розтягнутий, то для утримання уваги дитини народна педагогіка придумала такий мудрий словесний прийом, як виклад «ланцюжком»:
Скажу вам байку:
Курив пес файку
На довгім цибушку,
Обпалив собі вушко.
- Де то вушко?
- На столі лежало.
- Де той стіл?
- Огонь спалив.
- Де той огонь?
- Вода загасила.
- Де тота вода? — Горобчики випили.
- Де тоті горобчики?
- На дереві сиділи.
- Де тото дерево?
- Баба спалила.
- Де тота баба?
- Вилізла на граба.
Граб тріщить,
Баба верещить,
Дід тягне за вухо:
- Ходи сюди, старухо!
Таким же чином побудовані й інші забавлянки: «Сіла баба на барана», «Ой мав же я два воли», «Баю, баюшичка», «Дівка красна ткала», «Била баба масло», «На тім боці на толоці», «Товчу, товчу мак». Особливий гумористичний відтінок мають безкінечні забавлянки:
Жив-був дід та баба,
Була в них вівця,
Почнемо з кінця:
Жив-був дід та баба,
Була в них вівця,
Почнемо з кінця… і т. д.
Або:
Був собі чоловік Сажка,
На поясі мідяна пряжка,
Свиточка семиряжечка,
А на спині синя латочка.
Гарна моя казочка?
Ти кажеш «гарна»,
І я кажу «гарна».
Був собі чоловік Сажка…
Твори такого характеру мудро підносять дітям головну суть народної філософії про безперервність руху, вічність буття та повторюваність циклів. Як правило, забавлянки дуже цікаві за змістом, різноманітні за мовними художніми засобами. Здебільшого в них змальовується якась одна особливо яскрава картина, а події подаються дуже динамічно, з швидкою, з рядка в рядок зміною картин, що повною мірою імпонує активній натурі дитини:
Куєм, куєм ніжку,
Поїдем в доріжку.
Треба коня підкувати,
Будем в баби ночувати.
У забавлянках дохідливо, просто і зрозуміло дається влучна мовна характеристика найближчих і добре відомих для дитини предметів і явищ. Навчально-виховна мета забавлянок — розвивати мовну активність дитини, тренувати пам’ять, логіку мислення, вселяти оптимізм і принаду до активного життя, виробляти такі вольові якості, як твердість характеру, вміння керувати своїм настроєм, здатність переборювати труднощі. Ряд забавлянок прямо звертаються до дітей із закликом, щоб вони не плакали:
Маленький Ярчику, не плач.
Спечу калач,
Медом помажу, усім покажу,
А тобі дам.
Інколи це звертання має іронічне забарвлення, що спонукає дитину до іронізування над скиглієм і самокритичного ставлення в оцінці своєї власної поведінки:
Цить, не плач,
Спечемо калач,
Медом помажем,
Тобі покажем,
А самі з’їмо!
Дуже багаті й різноманітні забавлянки за своїм звуковим оформленням. Вони поліфонічні. В одному випадку забавлянки нагадують танок:
Ой гоп, чук, чук,
Наловив дід щук.
Баба наварила —
Діда накормила…
або колихання дитини:
Хиті, хиті,
Коники в житі,
Та нікому вигнати —
Тільки Микиті…
в іншому — ритміка передає гуркотіння воза:
А-та-та, а-та-та,
Сіла баба на кота,
Поїхала в гості,
Розсипала кості…
чи відображає ритм злагодженої праці:
Товчу, товчу, мак, мак,
За ступою рак, рак…
спів птахів:
Дир-дир, диркач
Загубив плескач…
Дітям така мелодика дуже подобається. Вона розвиває в них відчуття ритму, бадьорить, мобілізує до активної дії.
З віком дитини зміст забавлянок ускладнюється, діапазон їх навчально-виховного впливу розширюється. Народна дидактика прагне до того, щоб в дітей змалку пробуджувати почуття гумору шляхом використання гумористичних забавлянок типу небилиць, жартівливих пісеньок.
Сміх — запорука здоров’я і життєвого оптимізму. Небилиці смішні незвичайністю дій персонажів:
Козуню-любуню,
Пристань до мене,
Добре тобі буде
Жити у мене:
У мене водиця
Віконцем тече, У мене горобчик
Хліба напече,
У мене лисиці
Спечуть паляниці,
У мене ведмідь
Ізварить обід…
У них навмисно зміщені реальні зв’язки й відносини:
Миша книш проточила,
Муха борщ пролила,
Півень задавив коня —
Нічим їхать до млина.
А бабині коноплі
На печі попріли, А дідові постоли
На льоду згоріли.
Ходить дід по току,
Баба по вгороду,
Несе дід кочергу,
Баба сковороду.
Відступ від правдивого робиться навмисно для того, щоб відтінити реальні зв’язки. Дитина відразу відчуває, що в житті так не буває, як розповідає небилиця, й обмірковує, як усе повинно було б бути в даній ситуації насправді. Педагогічне значення такого мудрого прийому народної дидактики цілком очевидне. Він мобілізує дитину до активного мислення, загострює розум, відточує кмітливість і логіку, вчить бачити реальні відносини і взаємозв’язки в навколишньому світі.
У народі ціниться дотепний оповідач. Виробленню такої риси сприяють жартівливі віршики й пісні, яких у дитячому фольклорі дуже багато, наприклад «Танцювали миші», «А кулик намиє», «Козуню-любуню», «Бігло, бігло козенятко», «Два півники», «Вимолотив чоловік горох», «Ой мав же я два воли», «Ой піду я на базар» та багато інших. Ці пісні вселяють життєвий оптимізм, вчать дітей дивитися на світ веселими очима. Тому й виконуються вони у веселому настрої, з усмішкою, із заохоченням дитини до сміху.
Особливо принадними є так звані «безкінечні пісеньки»:
Був собі журавель
Та журавочка,
Накосили сінця
Повні ясельця.
Наша пісня гарна й нова,
Починаймо її знову:
Був собі журавель…
І так можна повторювати без кінця.
Довге повторення таких жартівливих пісеньок не може не привести до того, щоб не розсміятися. Жартівливі пісні легко й непомітно повертають дитину у виховне русло, роблять її максимально сприйнятливою до засвоєння правил гарної поведінки, вчать малят бути чемними, терплячими, не вередувати. Саме таку мету має жартівлива дитяча пісенька «Мала білочка»:
Мала білочка по ліщині скаче,
Білі горішки у торбину мече.
Плаксивим дітям дала по лушпинці,
А чічиним, чемним те, що в серединці.
Жартівливі пісні, як і інші жанри народного дитячого фольклору, є важливим засобом у розвитку зв’язного мовлення дітей. Вони виробляють естетичний смак, учать любити рідну мову, бачити її веселкові барви, щедре багатство й різноманітні відтінки вираження думки, прищеплюють вміння давати художні описи предметів і явищ, заохочують до мовленєвої діяльності й словесної творчості.
Виконуються жартівливі пісні темпераментно, жваво, з промовлянням до дітей. Створенню атмосфери задушевності й щирості при спілкуванні з дитятком через пісню сприяє щедре насичення її діалогами, як у піснях «Три кулики чайку любили», «Ходить гарбуз», «Зайчику, зайчику», «Летів чорний жук», «Та продай, бабусю, бичка», «Піду в ліс». А докладні й майстерні характеристики персонажів вчать спостережливості, виробляють у дитини вміння аналізувати побачене, давати йому вмотивовані оцінки. Ось як описується журавель у жартівливій дитячій пісні «Та внадився журавель»:
Та внадився журавель, журавель
До бабиних конопель, конопель.
Таки, таки журавель,
Таки, таки цибатий!
Таки, таки носатий,
Таки, таки дибле,
Конопельки щипле…
Такі ж докладні характеристики тварин, їхніх типових рис даються в пісні «Ой піду я на базар». Подібна тенденція знаходить своє продовження в казках про тварин, чарівних казках, бувальщинах, билицях.
Казки захоплюють дітей несподіваністю змісту й високим злетом творчої вигадки. Вони теж, як і пісні для дітей, насичені діалогами («Рукавичка», «Лисичка-сестричка і вовк-панібрат», «Солом’яний бичок», «Горобець-молодець»), можуть виражатися віршами:
Був собі дід та баба
Та була в них курочка ряба,
Та влізла на поличку,
Та знесла яєчко.
Мишка бігла,
Хвостиком зачепила —
Яєчко впало й розбилось,
Дід плаче, баба плаче,
А курочка кудкудаче…
Народні казки переповідаються переважно прозою, але за мовою вони високопоетичні. Цікаво, що герої їх, як і діти, теж забавляються чи спілкуються дитячими пісеньками. Ці казки дітям подобаються особливо. До того ж швидко й, по суті, на все життя вкарбовуються в пам’ять («Колобок», «Котик і півник», «Як вовк забажав козенят», «Коза-дереза», «Івашко», «Дивна сопілка», «Кривенька качечка»).
Відомою всім є казка «Ріпка». Наші діти знають цю народну казку в класичному переказі І. Я. Франка як чудовий вірш у прозі. Казка славить колективну працю, переконує дітей, що трудовий внесок навіть найменших у спільну справу теж потрібний. Така прекрасна казка не випадково складена саме про ріпку. Колись, до завезення картоплі, для наших предків ріпка заміняла картоплю і була основним продуктом харчування.
Помітне місце в розвитку мовлення дошкільнят займає дитячий фольклор, що складається з творів дорослих, які згодом стали дитячими, і об’єднує такі жанри, як заклички, примовки, приспівки, ігрові пісні та лічилки.
Назва «заклички» походить від слова «закликати» — звати, просити, запрошувати, звертатися, як і «примовки» — від «примовляти», «приговорювати». Походження їх дуже давнє і пов’язане з язичницькою вірою в магічну силу людського слова, його здатність приборкувати навіть стихію природи. Зародилися заклички та примовки в землеробському середовищі. Вони спрямовані в основному до життєдайності землі, сонця і води, а також погоди в різні пори року, від яких найбільше залежить труд хлібороба. Зміст їх тісно пов’язаний з календарним циклом сільськогосподарських робіт. Тому пісенні заклички і словесні примовки можна віднести до календарного фольклору. Діти в селянських родинах рано залучалися до праці, разом з дорослими турбувалися про врожай, переживали радості й невдачі, переймали духовну культуру, в тому числі й такі словесні дійства, як заклички й примовки, знання про послідовність і види сільськогосподарських робіт.
У наш час заклички й примовки втратили, звичайно, своє початкове значення, назавжди перейшли від дорослих до дітей і стали дитячою грою, якої діти найчастіше навчаються в колі своїх ровесників і співають хором або поодинці. Діти просять:
Іди, іди, дощику,
Зварю тобі борщику.
Тобі каша, мені борщ,
Щоб густіший ішов дощ.
Якщо ж настала сльота, то й зміст заклички інший:
Дощику, дощику, перестань,
Та поїдем на баштан,
Та зірвемо диньку,
Тобі половинку.
Або:
Не йди, не йди, дощику,
Дам тобі борщику
У глинянім горщику,
Поставлю на дуба,
Дуб повалився,
Горщик розбився,
Дощик полився.
Заклички можуть стосуватися не тільки дощу, а й сонця, веселки, птахів, дерев. Досить оригінальною серед них є закличка-мініатюра «Гайку, гайку», яку діти вигукують, збираючи гриби:
Гайку, гайку,
Дай гриба й бабку,
Сироїжку з добру діжку,
Красноголовця з доброго молодця.
Стали дитячою грою й примовки — короткі, переважно віршовані звернення до тварин, птахів і комах, передражнювання пташиних голосів. Найчастіше діти їх вимовляють поодинці. Так, скачучи на одній нозі, щоб з вуха вилилась вода, яка потрапила туди під час купання, хлопчик чи дівчинка промовляє:
Равлик, равлик,
Вилий воду на колоду,
Бух!
Дитя може звернутися із закличкою до мишки з проханням замінити старий зуб, що випав, новим, здоровим, до сороки, щоб вона не крала курчат, до зозулі, щоб вона накувала побільше років життя.
Заклички й примовки по-народному мудрі й по-дитячому наївні. Вони єднають людину з природою, облагороджують серця дітей, виховують у них бережливе ставлення до всього живого, доброту і чуйність, дають злет для поетичної думки.
Милі дитячі роки! Як би людина довго не жила, та завжди кортить, навіть на схилі літ, хоч подумки заглянути в чарівний світ дитинства, наповненого дзвінким сміхом, безтурботним настроєм, веселими іграми в колі ровесників. Золотий фонд народної дидактики наповнений чималою кількістю цікавих і різноманітних дитячих ігор з фольклорними компонентами — ігровими приспівами та піснями-примовлянками («Грушка», «Дзьобка», «Горобейко», «Перепілка», «Гуси», «Сірий кіт», «Рак-неборак», «Дрибушка», «Залізний ключ», «Кривий танець», «Зайко», «Кізлик», «Кіт і мишка», «Коза», «Як зажену зайця», «Край долини мак», «Женчичок-бренчичок», «Дрібу, дрібу дрібушечки», «Звідки ти, баране?» та ін.).
Місце приспівів у грі та їх композиційні функції досить різноманітні. Ними розпочинається гра або закінчується. Вони можуть пов’язувати різні частини ігрових дій, давати інструктаж щодо організації та ходу гри, розподілу ролей між її учасниками. Діти грають, приспівують, словесно коментують свої дії:
Огірочки
Ой, вийтеся, огірочки,
А в зелені пуп’яночки,
Грай, жучку, грай,
Тут тобі край.
Ходить жучок по жучині,
А жучина по деревині. Грай, жучку, грай,
Тут тобі край.
Дайте, хлопці, околота,
Повезем жучка до болота.
Грай, жучку, грай,
Тут тобі край…
Діти беруться за руки, витягуються в одну лінію. Передні завертаються на задніх, ніби в’ються. Двоє останніх піднімають вгору руки, а всі проходять попід руками, співаючи:
Варена рибка
Діти, взявшись за руки і швидко обертаючись колом, приспівують:
Вареної рибки.
Держіться кріпко!
Як хто урветься,
Тому не минеться.
Обертаються, поки хто одірветься з кола. Потім гра починається спочатку.
Дрібушка
Двоє дітей, міцно взявшись за руки і швидко обертаючись, співають:
Дрібу, дрібу, дрібушечки,
Наївшися петрушечки,
Наївшися лободи,
Гала, гала до води.
Сила педагогічного впливу пісень-ігор велика. Пісні-ігри вчать дитину вправно володіти словом, аналізувати як свої, так і чужі вчинки, додержувати етичних норм поведінки, узгоджувати свої дії з діями інших, бути дисциплінованим, спонукають до сміливості, витривалості, спритності й винахідливості, виробляють гарну поставу, грацію, красиву ходу, пробуджують мистецький хист — до художнього слова, пантоміми, танцю, співу, хореографічного й театрального мистецтва. Ряд пісень-ігор дуже нагадують невеличкі театральні вистави:
Звідки ти?
Діти бігають навколо дівчинки, у якої зав’язані очі, торкаючись її злегка, щоб не знала, кого ловити. Між ними відбувається такий діалог:
- Звідки ти?
- З Яворова.
- Чия ж ти?
- Ковальова.
- Бувай здорова, ковальова!
- Бувай здорова, ковальова!
На чім стоїш?
Цей самий діалог відбувається, коли очі зав’язують хлопцеві:
- На чім стоїш?
- На шпильках.
- Чому тебе не колють?
- Бо я в червоних чобітках.
- А хто тобі їх робив?
- Стефанко.
- Біжи, біжи! Лови його!
Мета кожної народної пісні-гри — підготувати дитину до життя і праці. У ряді пісень-ігор бачимо наслідування трудової діяльності дорослих. Наприклад, пісні «Огірочки», «Мак», «А ми просо сіяли» відображають трудові операції, пов’язані з вирощуванням цих культур. Через багаторазове повторення ігрових дій народна дидактика прагне прищепити дітям повагу до праці, до народних традицій і звичаїв, бажання і вміння працювати, поєднувати працю з відпочинком, раціонально проводити своє дозвілля.
В аспекті мовного розвитку дітей істотне значення має жанрова розгалуженість ігрових пісень. Переважна більшість з них має казковий зміст, що свідчить про давність їх походження. Своїм корінням дитячі ігрові пісні сягають у сиву давнину, у сферу життя та побуту наших далеких предків, які, вірячи в якісь надприродні сили, вигадали різні міфічні божества (Ярило, Коляда і Коструб) та влаштовували на їх честь різноманітні ігрища. З часом ігрові пісні, створені дорослими, повністю осіли в дитячому репертуарі.
Граючись, діти люблять змагатися між собою. Реалізувати це прагнення допомагають голосилки (змагання в тривалості «тягнення» певних звуків чи звукосполучень) та мовчалки, до яких діти вдаються після бурхливих ігор для заспокоєння та відпочинку.
- Кішка здохла,
Хвіст обліз,
Хто промовить,
Той і з’їсть!
- швидко говорить ведучий і одночасно різними кумедними жестами й гримасами прагне розсмішити гравців. З того, хто перший не витримав і порушив мовчанку, дружно сміються.
Багаті на творчу фантазію дітей лічилки — римовані віршики, на шість, вісім, десять і більше рядків, за допомогою яких перелічуються гравці (звідки й походить назва), діляться на групи чи визначається їх роль або послідовність участі в грі. В лічилках переважно фігурують слова на позначення лічби.
Раз, два — дерева
Раз, два — дерева,
Три, чотири — вийшли звірі,
П’ять, шість — пада лист,
Сім, вісім — птахи в лісі.
Дев’ять, десять — це сунички
Підвели червоні личка.
Раз, два, три, чотири, п’ять
Раз, два, три, чотири, п’ять —
Вийшов зайчик погулять.
Як нам бути, що зробити?
Треба зайчика зловити.
Будем знову рахувать:
Раз, два, три, чотири, п’ять.
Нашим дітям ще відомі такі лічилки, як «Раз, два, три, чотири — мене грамоти учили», «Сидір, Мидір та Каленик», «Одинчики, дробинчики», «Хобре-бобре», «Гулі-гулі», «Ходить бусол по болоту», «Сітка-вітка», «Бігла лялька по току» та ін. Дидактичне значення лічилок полягає в тому, що вони в ігровій формі, легко, доступно й швидко підводять дітей до засвоєння числових понять в їх практичному застосуванні. Правда, можуть бути лічилки, де не вжиті числівники, як, наприклад, оця, якою діти користуються, граючись в піжмурки:
Котилася торба
З високого горба,
А в тій торбі
Хліб-паляниця,
Кому доведеться —
Той буде жмуриться.
Лічилки виконуються здебільшого речитативом. Крім привчання до кількісного аналізу предметів, вони активно прилучають дітей до словникового багатства рідної мови, загострюють чуття до смислових та інтонаційних барв живого слова. Слід зазначити ще й те, що діти не тільки користуються лічилками, а й самі їх складають. Отже, застосування лічилок є стимулом для розгортання словесної творчості дітей, розкриття лінгвістичних здібностей і мовних обдаровань.
Походження дитячих лічилок давнє. Поштовхом для їх появи, очевидно, послужили старовинні форми ворожінь, коли випадкове випадання жеребка комусь вважалося волею долі і не могло ображати чи сприйматися як несправедливість.
У звуковому оформленні лічилок може бути зроблений наголос на вимовлянні певного звука з метою тренування артикуляції і вироблення певних орфоепічних навичок. Наприклад, хтось з гравців, торкаючись по черзі рукою дітей, вимовляє:
Семен сказав своїм синам:
- Сини, складіть скирту сіна.
Сини склали скирту сіна,
Семен сказав своїм синам:
- Спасибі.
На кого припало слово «спасибі», той стає ведучим. Неважко помітити навмисне нагромадження тут фонеми [с] та увагу до гарних людських взаємин (слухняність синів Семена, ввічливість батька).
Навчальна й виховна суть цієї лічилки очевидна.
Дитячій творчості властиві ще й такі лічилки: Моно, двоно, троно, чатер, патер, шістер, містер, шутка, вутка, чах.
Що це таке? Це теж лічилка за призначенням і ритмом, але числівники в ній (у даному випадку від одного до десяти включно) зашифровані у вигаданих словах.
Про генезис такого виражального прийому можна легко здогадатися. Незрозуміла мова лічилок зумовлена колишнім забобонним уявленням про магічну силу числа, стародавнім звичаєм табу в лічбі — забороною лічити й називати числа, намаганням обминути лічбу навіть у розмові: господиня не лічила яєць, щоб кури добре неслися, журавлів не лічили під час перельотів, щоб не втратити пам’ять, мисливець не лічив упольовану ним дичину, щоб вдалим було наступне полювання. Такі повір’я давно відійшли в минуле. Ніхто нині в них не вірить. Діти наші навіть їх не знають, але замінники числівників у лічилках вживають. Певною мірою, інерційно йдучи за успадкованою традицією, а ще більше заради цікавої забави, з бажання повеселитися, погратися словами, здивувати своєю вигадкою інших. До речі, діти так захоплюються такою словесною грою, що передають вигаданими словами не тільки числові, а й інші поняття, що істотно впливає на вироблення в них мовної інтуїції. Принагідно згадаємо ще хоча б таку словотворчу забаву дітей, як переставляння складів. «Чешхо сятивчи тивапла?» — запитує одна дитина другу. Та відповідає: «Чухо». Збоку в присутніх при цій розмові виникає здивування: про що це діти говорять такою чудернацькою мовою. Дітям це подобається. Виявляється, нічого дивного тут немає. Просто один другого запитує: «Хочеш вчитися плавати?» А той відповідає: «Хочу».
Різні словесні жанри й прийоми, поширені в дитячому середовищі, привчають кожного змалку будувати добрі міжособистісні взаємини, оберігати людську гідність, уміти прощати необачність, бути скромним, не впадати в амбіцію, розуміти гумор і жарти. Цьому сприяють різні словесні дотепи, кепкування, дражнилки.
Виробленню мовної пильності сприяє, зокрема, дотеп-пастка:
Ведучий: Я піду в ліс.
Слухач: І я.
Ведучий: Зрубаю дуба.
Слухач: І я.
Ведучий: Зроблю корито.
Слухач: І я.
Ведучий: Свині будуть їсти.
Слухач: І я (?!).
Діти зі сміхом сприймають подібні дотепи, поблажливо ставляться до прізвиськ, які, по суті, серед дітей не обминають нікого, до кепкувань, по-дитячому наївних і не розрахованих на образу:
- Скажи «коса».
- Коса.
- Твоя тітка оса.
Далі мовці міняються ролями:
- Скажи «На городі хата».
- На городі хата.
- Твоя голова пелехата.
Як бачимо, останні слова в дитячих кепкуваннях переважно римуються, у прізвиськах — теж: «Іван-побиван», «Остап-цап», «Михайло-попихайло», «Юлька-цибулька», «Федька-редька». Наслідуючи дорослих або сперечаючись між собою, діти створюють ущипливі пісеньки-дражнилки:
на Івана:
Ванька-встанька требуха
З’їв корову і бика,
Сімсот поросят,
Самі ніжки висять.
на Дмитра:
Мицьку-миць, Мицьку-миць,
Ходи, дам ти вариниць:
Вариниці посолені
Та ще й салом помащені.
Дражнилки можуть осуджувати ненажерливість і захланність («Ненажера — тлуста бочка і химера»), брехливість («Брехач-клепач, трюкач, пустий квач»), злодійство («Злодій-злодій, вкрав коралі, сидів місяць в криміналі»), наклепництво («Наклепник — шпик, зашкарублий черевик»).
Слід зазначити, що кепкування і дражнилки з погляду народної педагогіки мають суперечливий характер. З одного боку, вони шкідливі, бо здатні рознервувати, зіпсувати на якийсь час добрі відносини між дітьми, можуть включати лайливі слова. Тож якогось особливого педагогічного чи художньо-естетичного значення вони не мають. Та й, до речі, викликають осуд не тільки дорослих, а навіть самих дітей. Про любителів дражнити кажуть: «Дражнило — собаче рило!»
Але як дражнилки, так і кепкування серед дітей живуть, тому що відповідають імпульсивній психіці дитини, потягу до словесної творчості. Що робити? Може, категорично заборонити? А що дасть така заборона? Хіба що відіб’є бажання від щирого волевиявлення настрою, від захоплення римуванням слів, критичного ставлення до вчинків, придушить мовну ініціативу, позбавить можливості пізнати полеміку, відчути суть міжособистісних взаємин, набувати вміння відстоювати свою гідність, усувати непорозуміння, бути стриманим, статечним, вміти попросити пробачення, помиритися, якщо допустив необачний учинок чи посварився, не ображатися на критику, якщо вона справедлива, не бути злопам’ятним. Між іншим, діти не злопам’ятні. Якщо вони посварилися, то швидко миряться, забуваючи про недавні непорозуміння.
Отже, категорична заборона дитячої словесної творчості, зокрема дражнилок, мало що дасть. Діти, може, й менше, та потайки, однак будуть дражнитися. Цей жанр дитячої словесної творчості допустимий, але у відповідних рамках. Якщо батько чи вихователь помітив, що дражнилки ведуть до занадто гострого конфлікту — сварки чи бійки, то треба їх припинити, а дітей помирити за принципом: «Уміли посваритися — умійте й помиритися». Народна педагогіка має на такі випадки навіть мирилки.
Ці слова співають двом дітям, якщо вони посварилися:
Мир — миром,
Пироги з сиром,
Вареники в маслі,
Ми подружечки красні,
Поцілуймося!
Діти, які посварилися, подумають, подумають, а потім й помиряться.
Якщо сварка виявилася глибокою і затяжною, то й мирилка довша:
Вишні-черешні розвиваються,
Синє озеро розливається.
Ясне сонечко усміхається,
Жито силоньки набирається.
Через тин вишня похилилася,
Дві подруженьки посварилися.
Тобі яблучко, мені грушечка,
Не сварімося, моя душечко.
Тобі яблучко, мені зернятко,
Не сварімося, моє серденько.
Цікавою, веселою і необразливою словесною грою для дітей старшого віку є скоромовки — чудовий витвір народної логопедії. Вони складаються з жартівливих висловів, скомпонованих з важких для швидкого вимовляння слів, якими часто розважаються діти, випробовуючи свої орфоепічні можливості та удосконалюючи власне мовлення. У народній дидактиці їх створено чимало. Ось лише деякі з них: «Прийшов Прокіп — кипить окріп, пішов Прокіп — кипить окріп, як при Прокопі кипить окріп, так і без Прокопа кипить окріп», «Чорний баран, рябе ярча», «Летів горобець через безверхий хлівець, ніс четверик гороху, без червотоку, без червоточини, без почервоточини», «Перепеличка невеличка, під полукіпком випідьпідьомкалась», «Був собі паламар, його діти паламаренята перепаламарилися», «Наша верба найкорчукуватуватіша», «Ходить посмітюха по смітнику з посмітюшенятами», «Був собі цебер, перецебрився, мав діти цебренята перецебренята», «Наш Карпо з своїми карпиненятами полукалукарпився», «Правда, що ми ходили дещо і гуторили про що; тільки коли я хоч що або, абощо, то нехай мені покищо — от що, а не то що! А ви ще кажете, щоб я там що-що або абощо…», «Босий хлопець сіно косить. Роса росить босі ноги», «Ти, малий, скажи малому, хай малий малому скаже, хай малий теля прив’яже», «Хитру сороку спіймати морока. А на сорок сорок — сорок морок», «Сів шпак на шпаківню, заспівав шпак півню: «Ти не вмієш так, як я. Я не вмію так, як ти». Іноді скоромовки більш розгорнуті, мають діалогічну форму побудови:
