Психологія неповнолітніх злочинців

метки: Неповнолітніх, Психологія, Злочинців, Батьків, Можна, Емоційна, Діяльності, Неповнолітніми

ст. грн. ИФ-329 П. Ю. Горбань

Прийняв:

ст. преп. В.В. Гордиченко

2003

Зміст

1. Психологічні особливості профілактики злочинності неповнолітніх……………………………………………………………………………………………………………………. 3

1.1 Стан і злочинності неповнолітніх……………………. 3

1.2 Особливості соціалізації та формування особистості неповнолітнього правопорушника…………………………………………………………………………………………. 4

2. Узагальнений психологічний портрет особистості неповнолітнього злочинця…………………………………………………………………………………………………. 7

3. Удосконалення профілактики злочинів неповнолітніх….. 9

Перелік посилань………………………………………………………………………………….. 10

1. Психологічні особливості профілактики злочинності неповнолітніх

1.1 Стан і злочинності неповнолітніх.

У Росії її протягом багато часу відзначається інтенсивний ріст злочинності неповнолітніх. Зміна злочинності за літами представлене малюнку 1.1.

Малюнок 1.1 – Зміна кількості неповнолітніх, що скоїли злочини, протягом 11 років

Злочинність неповнолітніх останніми роками зростала сім разів швидше, ніж змінювалося загальна кількість населення цієї вікової групи. Частка групових злочинів, скоєних неповнолітніми, у кілька разів вище за аналогічний показник дорослої злочинності і як від 20 до 80% у структурі злочинності залежно від різних видів злочинів, їх територіального походження тощо. Можна стверджувати, що неповнолітні — одне з найбільш кримінально уражених тих категорій населення.

Аналіз динаміки злочинності неповнолітніх у Росії дає змоги виявити низку дуже важливих чинників.

Росія високий рівень злочинності неповнолітніх і вирізняється інтенсивними темпами його зростання – загалом на 14–17% кожних п’ять років.

Зростання злочинності неповнолітніх відбувається і натомість скорочення чи крайнім незначного в окремі роки збільшення від кількості цієї вікової групи.

1. Зростання злочинності неповнолітніх відбувається тлі загального зростання злочинності країни, куди входять та інші вікові групи, але відрізняється більшої інтенсивністю.

2. Злочинність неповнолітніх росла, як і раніше обставина, що у окремі періоди у Росії каральна практика щодо цієї категорії населення була досить суворої.

3. Певну поправку в картину стану злочинності слід доповнити зв’язки України із існуванням такого явища, як латентність. Латентність обумовлена дефектами реєстрацію ЗМІ й реального виявлення злочинів неповнолітніх. За оцінками фахівців-експертів, злочинність неповнолітніх реально в 3-4 разу вищу, ніж офіційно відбивана кримінальної статистикою [1].

До основним причин зростання злочинності неповнолітніх часто відносять:

• незадовільні умови дітей у багатьох сім’ях;
• слабку допомогу батькам у справі педагогічного виховання і підлітків;
• незадовільні умови виховання в багатьох школах та інших дитячих установах;
• слабку підготовку кадрів, провідних виховні роботи у цих закладах;
• незадовільні умови виховання в позашкільних установах;
• незадовільну роботу комісій у справах неповнолітніх;
• формалізм у діяльності громадських організацій, покликаних сприяти сім’ї, школі, дитячим установам, культурним та інших установам у дітей і підлітків, і навіть міліції, Генеральній прокуратурі і суду у питаннях попередження правопорушень неповнолітніх;
• вади на роботі правоохоронних органів боротьби з злочинністю неповнолітніх.

1.2 Особливості соціалізації та формування особистості неповнолітнього правопорушника

Соціалізація є процес створення особистості певних соціальних умовах, соціальних групах і придбання життєвого досвіду, засвоєння цінностей, і правил поведінки. Часто виділяють ряд стадій соціалізації: 1) первинна, чи рання, соціалізація (від народження до підліткового віку); 2) стадія індивідуалізації, що характеризується прагненням індивіда виділити себе серед інших, критично осмислити громадські норми; 3) стадія інтеграції, відбиває бажання людини знайти у житті, “влитися” у суспільстві; 4) трудова стадія; 5) послетрудовая стадія.

Отклоняющееся, зокрема протиправне, поведінка пов’язані з дефектами соціалізації:

• у створенні виховання, приводящими до розвитку антигромадською орієнтації й асоціальної мотивації;
• у сенсі соціальних ролей, приводящими або до заперечення ролі, нерозумінню її на соціальну значимості, або до відмови від виконання ролі;
• у системі спілкування (звуження кола спілкування, спілкування групи з отклоняющимся поведінкою, неможливість задоволення потреб у емоційному контакті, самоствердження тощо.);
• індивідуального соціального досвіду, залежними від власних помилок вчених, специфіки спілкування (наприклад, у ній), засвоєння норм асоціального поведінки й т.д.;
• соціального контролю, залежними від про недостатню ефективність діяльності сім’ї, навчально-виховних наукових і виробничих організацій, правоохоронних органів;
• у соціальній адаптації, що відбивають, зокрема, процеси міграції і урбанізації.

Для позитивних і негативних ефектів соціалізації цікавить психосоціальна концепція розвитку особистості, запропонована відомим американським психологом Еге. Эриксоном. Ця концепція показує тісний зв’язок психіки індивіда і особливості суспільства, коли він живе. З перших років життя дитина орієнтовано включення себе у певну групу, поділ норм групи і його цінностей (“групова ідентичність” по Еріксону).

Але, з іншого боку, в дитини формується і эгоидентичность, тобто. почуття особистісної стійкості й безперервності свого “Я”. Дефекти ставлення до дитині з боку навколишніх призводять до негативним ефектів у формуванні її особистість.

Обязательному обліку у процесі соціалізації та формування особистості неповнолітнього підлягають кризи віку. Так, Л.С. Виготський виділяв криза новонародження, один рік, трьох, семи і 13 років [2].

Кризи новонародженого, трьох років і підліткового віку належать до так званим великим криз. Вони характеризуються корінний перебудовою відносин дитину і суспільства. Малі кризи (криза один рік, 7 років, 17-18 років) проходять щодо вільно, пов’язані після придбання людиною досвіду, знань і умінь, розвитком самостійності самовизначення. Кризи віку означають особливий психологічний етап, перехід особистості до нового, вищому періоду розвитку.

З усіх пережитих дитиною кризових періодів найбільш важким як нього, так тих, хто займається їхнім вихованням (батьків, вчителів), є підліткового віку. Йому притаманна емоційна нестійкість підлітка, підвищена збуджуваність, неврівноваженість, неадекватність реакцій, часто які з невиправданою різкості та підвищеної конфліктності з оточуючими. Підвищена конфліктність, особливо у стосунках із дорослими, батьками, вчителями, пояснюється лише тим, змін система відносин підлітка з оточуючими його людьми. У результаті загостреного відчуття дорослості він прагне рівності у відносинах із дорослими і однолітками. Прагнучи позбутися опіки, від оцінок і сфери впливу дорослих, підліток стає дуже критичним стосовно ним, починає загострено відчувати недоліки батьків та вчителів, брати під сумнів поради й висловлювання старших. Отже, виникає багато приводів для конфліктам та сутичок між дорослими і підлітками. Чималу роль у своїй грає педагогічна неспроможність дорослих, недостатню повагу гідності підлітка, опора вчених на директивні, принуждающие міри і покарання.

У літературі виділяють кілька типів неправильного виховання [1]:

• безнадзорность і безконтрольність, що призводять до того що, що виживатимуть самі, проводять час у пошуку звеселянь і під агресивний вплив вуличних компаній, і протиправних угруповань. Безнадзорных і безпритульних неповнолітніх, за підрахунками соціологів, налічується у Росії більш 2 млн. людина;
• гіперопіка, що виражається у постійному нагляді над поведінкою дитини, численних заборонах із боку вихователів і суворих наказах;
• виховання на кшталт Попелюшки, тобто.

за умов байдужості, холодності, безпам’ятства;

• жорстке виховання, коли, використовуючи найменшу провину дитини карають і вона росте у страху перед покараннями;
• виховання за умов підвищеної моральну відповідальність – з малих років дитині вселяють думку, що він має виправдати численні честолюбні надії батьків, чи нього покладаються недитячі, непосильні турботи.

Для ранньої, чи первинної, соціалізації важливого значення має формування особистості сім’ї. У цей час дитина засвоює зразки і поводження (часто неусвідомлено), типові реакції дорослих тих чи інші проблеми. Дефекти ранньої соціалізації у батьківській сім’ї можуть купувати криміногенне значення. Спостереження і дослідження свідчать, що у родинах, у якому емоційні, теплі контакти, шанобливе ставлення про дітей, вони найчастіше формуються такі риси, як колективізм, доброзичливість, спроможність до співпереживання, самостійність, ініціативність, вміння вирішувати конфлікти не силовим шляхом тощо. Навпаки, психологічне відчуження батьками дитини, відсутність піклування про ньому, пестощів, тепла у взаєминах можуть спричинити кримінального поведінки [2].

До інших причин можна віднести зневажливе ставлення батьків моральним правовою заборонам, поганий приклад їх протиправної поведінки (хуліганство, розкрадання, алкоголізм тощо.).

Криминогенные наслідки може мати домінування у сімейному вихованні задоволення матеріальних потреб дитини на збитки його духовному розвитку.

Негативні результати вчених та формування отклоняющегося поведінки підлітка пов’язані із повною відсутністю у ній батька. У дослідженнях Ю.М. Антоняна, М.И. Еникеева, В.Є. Эминова групи підлітків, які вчинили корисливі злочину, показано, причиною їхнього вмикання в антигромадські групи послужило або відсутність батька, або відсутність довірчих відносин із ним. Виниклий емоційний вакуум у ній заповнювався відносинами непросто у неформальній групі однолітків, а групі, де лідирували особи старшого віку, демонстрували свою фізичну силу, впевненість, вміння вирішувати конфлікти силовим шляхом. Можна сміливо сказати, що у такий групі підліток намагається отримати те, що недоодержав від батька [1].

Потреби спілкування, і самоствердження підлітка мають бути реалізовані в сприятливі умови сім’ї та груп однолітків у навчальному установі. Якщо це з будь-яким причин немає, то самоствердження ввозяться неформальних підліткових групах (вуличних, дворових тощо.) у вигляді асоціальних проявів (випивка, наркоманія, куріння, хуліганство й т.п.).

Про ці групах говорять про групах ризику, формують антигромадські установки підлітка і асоциальную мотивацію поведінки.

Неповнолітні злочинці проти підлітками, правопорушень не які вчинили, мають соціально обтяжені дефекти фізіопсихологічного і інтелектуального розвитку, зокрема:

• різні як у діяльності організму, які у період внутрішньоутробного розвитку, пологів, в дитячому і ранньому дитячому возрастах (зокрема від черепно-мозкових травм, общесоматических і інфекційних захворювань);
• яскраво виражені, починаючи з дитинства, невропатологические риси і патохарактерологические реакції (надмірна крикливість, плаксивість, підвищена вразливість, легка ранимість, вередливість, аффективность, дратівливість, постійне занепокоєння, порушення сну, мови і ін.);
• захворювання алкоголізмом;
• явища фізичного інфантилізму (млявість, швидка втомлюваність, знижена працездатність тощо.) або виражене відставання у фізичному розвитку, включаючи дефекти зовнішнього вигляду;
• знижений рівень інтелектуального розвитку, створює складнощі у спілкуванні з однолітками, вихователями, у навчанні й праці, що ускладнює придбання необхідної інформації та соціального досвіду.

2. Узагальнений психологічний портрет особистості неповнолітнього злочинця.

Насамперед слід відзначити деформацію правосвідомості у неповнолітніх злочинців. У тому числі є допустимим порушення кримінально-правового чи іншого правового заборони. негативне ставлення нормативно-правовим заборонам корелює у неповнолітніх із установкою з їхньої порушення.

Деформації в ценностно-мотивационной сфері відбивають, з одного боку, відсутність інтересу до навчання чи продуктивної праці, з іншого – демонструють гипервлечение до відпочинку, проведенню дозвілля, володіння модним одягом тощо. Скоєння злочинів має за мету задоволення гіпертрофованих досуговых потреб та інтересів. Проведення дозвілля неповнолітніми правопорушниками пов’язані з вживанням алкогольних напоїв, наркотиків, вступом до сексуальні зв’язку й т.п.

У неповнолітніх правопорушників значно деформована емоційна сфера, спостерігається емоційна “тупість”, нечутливість страждань інших, агресивність. Одночасно відзначається емоційна неврівноваженість, аффективность, схильність до неадекватним ситуації реакцій. Часто відзначаються негативні зміни волі і потрібна вольових якостей.

Серед неповнолітніх злочинців останнім часом спостерігається прояв психопатичних чорт, які пов’язані з спадковістю й нині переважно придбано внаслідок несприятливих умов життя і традиції виховання. Выборочное вивчення нервно-психического здоров’я підлітків, які перебувають обліку в інспекціях у справах неповнолітніх органів внутрішніх справ, показало, що з 12% присутній психопатія, у 50% – акцентуації характеру. У 60% піддослідних діагностовано акцентуація по хитливому типу, що характеризується расторможенностью, у 20% – по гипертимному типу, яка близька за своїми поведінковим характеристикам до хитливому типу. Головне, що відрізняє цих підлітків, – складне становище в самоконтролі, “бестормозность”, надмірна рухливість, поведінкова нестійкість [3].

Педагогічна корекція поведінки акцентуированных підлітків вимагає суворо індивідуального підходу, основу якої лежать особливості конкретної акцентуації. Так, гипертимный, расторможенный підліток вимагає якихось особливих заходів корекції, орієнтованих соціально організований вихід енергії, галасливості, рухливості шляхом перемикання його за атлетика, активні види діяльності, що потребують підвищеної витрати енергії. Навпаки, шизоидный тип акцентуації, характеризується схильністю до поглибленим розмірковуванням і в стражданні комунікативними розладами, потребує розширення взаємовідносин з однолітками з урахуванням улюблених занять. Якщо виховній роботі ігнорувати особливості акцентуированных підлітків і тоді замість індивідуального підходу застосовувати авторитарні методи, то неминучі нервові зриви і антисоціальні прояви.

Як свідчать дослідження, за абсолютним більшості неповнолітні злочинці – це особи, які мають звичками, вподобаннями й стійкими стереотипами антигромадського поведінки. Їх характерні:

• стала демонстрація зневаги до норм узвичаєного поведінки (лихослів’я, появу у стадії сп’яніння, приставання на громадян, псування громадського майна, хуліганство й т.д.);
• проходження негативним питним звичаям і політичним традиціям, пристрасть до спиртним напоям, наркотиків, азартних ігор;
• бродяжництво, систематичні пагони з дому, навчально-виховних та інших установ;
• ранні статеві зв’язку, статева розбещеність;
• часте прояв, зокрема й у безконфліктних ситуаціях, злобності, мстивості, жорстокості, насильства;
• навмисне створення конфліктним ситуаціям, постійні конфлікти у сім’ї, тероризування батьків та інших членів сім’ї;
• культивування ворожнечі до інших групам неповнолітніх, відмінних соціально прийнятним поведінкою, дисциплінованістю, успіхами у навчанні;
• звичка до присвоєння всього, що лежить, які можна безкарно відібрати в слабшого людини [3].

3. Удосконалення профілактики злочинів неповнолітніх

Нині з різноманітні причини немає чіткої система роботи з неповнолітніми правопорушниками: 1) комісії у справах неповнолітніх не виконують у час функцій координаційного центру з боротьби зі злочинністю неповнолітніх; 2) цілком ненормальним є положення, коли основний тягар профілактичної і виховної роботи з неповнолітніми правопорушниками несуть органи внутрішніх справ, прокуратуру й суд, тобто. організації, здійснюють примус і карательное вплив; 3) відсутні науково обгрунтовані рекомендації у