Авторитет вихователя

Курсовая работа

Вступ

Актуальність дослідження

«Проблема авторитету вихователя у педагогічній теорії та практиці».

Об’єкт дослідження, Предмет дослідження, Мета дослідження

завдань дослідження:

розкрити сутність поняття «авторитет» вихователя, його компонентів та різновидів;

узагальнити вимоги до вчителів та батьків як до вихователів;

побудувати модель сучасного авторитетного педагога за результатами анкетування школярів;

перевірити гіпотезу про неможливість існування авторитету, якщо відсутня хоч одна з його структурних частин, та щодо вирішального впливу поняття міри розвитку якості на становлення істинного авторитету;

проаналізувати педагогічне значення авторитету;

висвітлити вплив істинного авторитету на оптимізацію виховного впливу на дитину;

визначити роль авторитету вчителя у сучасній школі.

методів науково-педагогічних досліджень:

1. теоретичні (метод вивчення літературних джерел, метод конкретно-історичного аналізу, метод моделювання) для узагальнення та систематизації теоретико-методологічних основ дослідження;

2. емпіричні (метод письмового опитування-анкетування);

3. статистико-математичні (метод рангування)

Практичне значення дослідження, Теоретичне значення дослідження

1. Сутність авторитету

1.1 Проблема авторитету в педагогічній теорії

педагогічний авторитет вчитель виховний

Авторитет (від лат. — влада) вплив певної особи, в основі якого лежать знання, високі моральні якості та життєвий досвід, що виражається у здатності носіїв авторитету направляти думки, почуття та вчинки інших людей, не вдаючись до примусу, а також у готовності інших наслідувати їхнім порадам та вказівкам [3, с. 14]. У соціальній традиції розгляд авторитету пов’язаний з іменами Т. Гоббса, М. Вебера, Е. Шилза [26].

Про значення авторитету говорили багато видатних педагогів та психологів: Ш.А. Амоношвілі, Н К. Крупська., М.Ю. Кондрат’єв, Б. Ліхачов., А.С. Макаренко, В.Б. Ольшанський., В.А. Сухомлинский. Дослідженням компонентів авторитету і шляхів його формування займались Д.Ф. Самуйленков., М.І. Станкін. І.П. Андріаді, М.Ю Кондрат’єв. Наука, що вивчає професійну поведінку педагога називається педагогічна деонтологія. Термін “ деонтологія ” ввів на початку ст. англійський філософ І. Бентам, для позначення науки про професійну поведінку людини. Нормативні вимоги до професійної поведінки педагога обґрунтовувались філософами та педагогами, ще задовго до появи терміну “деонтологія”. Про вимоги до вчителя писали Аристотель та давньоримський вчений Квінтіліан. Середньовічні університети висували достатньо жорстокі вимоги до вчителя, який мав пригнічувати волю дитини. Звичною справою було використання фізичних покарань. На становлення принципів професійної поведінки педагога значно вплинули праці видатного чеського педагога Яна Амоса Коменського, французького мислителя Ж.-Ж. Руссо, швейцарського педагога та публіциста І.Г. Песталоцці, німецького просвітителя А. Дистерверга. Значний внесок у вітчизняну школу педагогічної етики зробили К.Д Ушинський, П.П. Блонський, Л.С. Виготський.

4 стр., 1734 слов

Метод спостереження і самоспостереження в психології

... зміст даних, отриманих у результаті дослідження. Позитивна якість методу спостереження полягає в тому, що він дає можливість ... в психології -- унікальний метод «проникнення» у внутрішнє психічних процесів та явищ, проте для дослідника використання цього методу ... кількістю фактів); точно фіксувати результати спостереження. Наукове спостереження висуває певні вимоги й до особистих якостей дослідника. ...

Вчитель для М.В. Ломоносова — це наставник та вихователь. Він вважав основою авторитету покору та довіру, які повинні базуватись на оцінці дитиною особистісних якостей вчителя, а саме гуманності, чуйності та високо моральності. Стосунки між вихователем та вихованцями повинні бути доброзичливими, але не виходити за певні межі, не перетворюватись на фамільярні. Основа взаємин — почуття міри, яке попереджує появу зневаги до вчителя з боку учнів.[18; с. 97]

Професійні норми — це стандарти професійної поведінки і діяльності педагога, що склались історично, але в той же час вони більшою мірою відображують історичну дійсність. Крім того, будь-яка об’єктивна реальність має суб’єктивне відображення в свідомості конкретного педагога.

В сучасних умовах гуманізації навчально-виховного процесу неприйнятне використання авторитету сили та залякування, шляхом використання покарань. У сучасній педагогіці поняття авторитету звузилось до сукупності професійних та моральних якостей.

У педагогіці розрізняють кілька рівнів прояву авторитету:

1. Позиційний авторитет — формальний рівень прояву авторитету, який визначається переважно рольовими особливостями професії, владою, яку вона надає.

2. Функціональний авторитет — неформальний рівень прояву авторитету, що визначається професійною компетентністю.

3. Особистісний авторитет — неформальний рівень прояву авторитету, на якому для дитини важливий не лише професіоналізм вчителя, а його особистісні якості. Саме такий прояв авторитету дає можливість вирішувати задачі виховання особистості, у плані формування її культурної моральності.

4. Хибний авторитет.

Важлива проблема у практичній діяльності педагогів це поєднання позиційного, функціонального та особистісного авторитету, для підвищення впливу на розвиток особистості учня.

Для розуміння феномену авторитету необхідне глибоке вивчення принципів його формування. Розрізняють наступні психолого-педагогічні принципи побудови авторитетних відносин в професійній діяльності педагога: принцип успіху в спільній діяльності, принцип обумовленості авторитету змістом та умовами спільної діяльності, принцип врахування ціннісних орієнтацій, мотивів, потреб, принцип суб’єкт-суб’єктного характеру та особистісної обумовленості авторитетних відносин, принцип врахування вікових особливостей, принцип збалансованості педагогічних задач з врахуванням специфіки і рівня авторитету вчителя, принцип переваги морального авторитету в питаннях морального виховання, принцип доцільного поєднання вимогливості та поваги до дитини, принцип активної особистісної позиції вчителя при формуванні авторитету, принцип врахування соціальної перцепції.

15 стр., 7286 слов

Етика вчителя та педагогічний такт

... такту сучасного вчителя. Дослідити рівень педагогічного такту майстерності вчителя. Розробка рекомендацій. Методи дослідження: аналіз літератури; порівняння; узагальнення; анкетування; спостереження. Педагогічний такт та етика вчителя ... праці з моральними принципами суспільства. Уперше матеріалістичне ... виховання з природою дитини, про використання ... професійному рівні — його рекомендації являли собою ...

Згідно з даними принципами становлення авторитету можливе лише в процесі активної творчої взаємодії вихователя та вихованця, та при врахуванні особливостей дитини.

1.2 Структура авторитету. Фактори, які впливають на його становлення

Розглядаючи авторитет вихователя, слід зупинитись на авторитеті батьків, який слугує основою для становлення авторитету вчителя. Наявність у родині фальшивого авторитету уповільнює формування істинного авторитета вчителя. Авторитет батьків — визнаний вплив батьків на переконання і поведінку дітей, який ґрунтується на глибокій повазі й любові до батьків, довірі до високої значущості їхніх особистих якостей і життєвого досвіду, до їхніх слів і вчинків [3; с. 14]. Однією з умов створення батьківського авторитету є правильне виховання та здорові стосунки в родині. Його міцність і дієвість залежать від єдності та послідовності вимог до дітей з боку дорослих членів сім`ї. Вимогливість батьків має поєднуватись з чуйним ставленням до дітей, знанням їхніх потреб, інтересів і нахилів, допомогою їм у навчанні, врахуванням їхніх індивідуальних і вікових особливостей. Авторитет учителя. у свою чергу, — це загальновизнана учнями та їхніми батьками значущість достоїнств учителя й заснована на цьому сила його виховного впливу на дітей. До таких достоїнств належить, перш за все, висока духовність, культура, інтелігентність, ерудиція, високі моральні якості, педагогічна майстерність [8; с. 15]. Професійний авторитет вихователя значною мірою залежить також і від поціновування суспільством його праці. У педагогічній практиці прийнято виділяти авторитет ролі, який базується на владі, яка надана суспільством вихователю [26].

Ставлення дітей до авторитету вчителя змінюється з віком [19; с. 17]. Тобто, якщо в ранньому дитинстві діти повністю підкоряються авторитету вчителя, то підростаючи, вони починають більш конкретно й свідомо сприймати ті якості вчителя, що створюють цей авторитет у дитячій свідомості Значення авторитету у вихованні визначається головним чином тим, яку роль відіграє у цьому процесі особистість вихователя.

У дошкільному віці головні вихователі дитини — батьки. Основне завдання виховання на цьому віковому етапі — це засвоєння дитиною елементарних правил спілкування та взаємодії, норм та способів схваленої дорослими поведінки. Дорослі, у першу чергу, батьки, виступають для дитини у ролі авторитета, і з одного боку є носіями тих якостей, якими треба оволодіти, а з іншого — покликані контролювати процес надбання цих цінностей. А.С. Макаренко стверджував: «…сенс авторитету полягає в тому, що він не потребує жодних доказів і приймається як безперечне достоїнство старшого, як його сила і цінність, яка сприймається, так би мовити простим дитячим оком» [11, с. 364]. На думку В.О. Сухомлинського, оптимальна тактика виховання, що не призведе до руйнування батьківського авторитету, полягає в співпраці дорослого та дитини, в прагненні і вмінні батьків так організувати спільну діяльність та спілкування, щоб дитина у міру своїх можливостей стала справжнім партнером дорослих у вирішенні життєвих проблем. Справжня духовна близькість на думку педагога народжується там, де вчитель стає справжнім другом та однодумцем дитини [20; с. 5]. Батьківський авторитет значною мірою визначається характером взаємовідносин у родині, а також системою поставлених батьками вимог до дитини, що мають бути обґрунтованими, несуперечливими і, головне, відрізнятись розвиваючим характером. Повага до дитини, доброзичливість та справедливість — це одна з головних умов зміцніння батьківського авторитету. Лише на основі цього досягається єдність позитивного виховного впливу дорослих членів родини на дитину і взаємодія батьків та педагогів у підтримці авторитету дорослого.

30 стр., 14745 слов

Психологіна готовність дитини до навчання у школі

... повноцінну готовність дитини до навчання. Готовність до шкільного ... дитини (зріст, наявність постійних зубів); стан здоров′я на момент вступу до школи; динаміка захворюваності за попередній рік. Отже, підставою до відстрочення терміну вступу до школи ... на пошану тих, що оточують його на учбових заняттях і сам зобов'язаний систематично виконувати всі завдання вчителя, поводитися відповідно до ...

Вступ до школи суттєво розширює коло спілкування дитини і висуває нові авторитетні особистості. Успіх особистісного розвитку школяра багато в чому залежить від того, чи володіють педагоги в його очах авторитетом, і які підстави такого ставлення учня до конкретного вчителя. Роль учителя передбачає виконання ним ряду функцій, що безпосередньо пов’язані з прийняттям рішень, які визначають життєдіяльність навчального колективу [19, с. 17].

У широкому сенсі авторитет розглядають у науковій літературі як загальноприйнятий, неформальний вплив особи чи колективу в різних сферах життєдіяльності суспільства, у вузькому сенсі — це форма влади [26].

Основа авторитету — життєвий досвід дорослих, який діти обирають собі за приклад. Авторитет набувається лише у процесі суспільно значущої діяльності. При цьому, В.О. Сухомлинський наголошує, що саме в результаті ідейного багатства праці вимога керівника зливається для вихованців з голосом їх власної совісті [21; с. 569]. Прийнято розглядати авторитет вихователя у сукупності всіх його складових [8; с 14]. Авторитет містить у собі два аспекти: соціальний та специфічний. В авторитеті вихователя відображено його професійні, індивідуальні особливості, соціальні закономірності дійсності, в якій проявляють себе учасники авторитетних відносин. Авторитет учителя завжди особистісно опосередкований. Феномен авторитету слід розглядати як результат відображення певного ставлення однієї людини до іншої [10; 11; 12; 26; ]. Основою функціонального авторитета вчителя слугують його ділові якості та професійна компетентність.

Хоча концепція розуміння авторитету суб’єктивна, існують фактори, які впливають на його формування:

1. аспекти цілепокладання, прагнення людини, її інтереси, як в плані соціального добробуту, так і в культурній сфері;

2. індивідуально-психологічні характеристики людини: сприйняття та розуміння інших, оцінка та самооцінка, установки, цінності, думки, точка зору, особливості розуміння та сприйняття соціальних ролей інших.

Авторитет особистості прийнято розглядати як результат відображення в свідомості людей соціальної значущості тих якостей, які притаманні даній людині як члену суспільства і як суб’єкту соціально-значущої діяльності. Вирішальним при становленні авторитету вихователя є суб’єктивна оцінка вихованцями його якостей, а не їх об’єктивна цінність.

1. Професійний компонент (спеціальна ерудиція, методична майстерність, педагогічна техніка).

5 стр., 2251 слов

Темперамент і його значення в житті людини

... в особистому досвіді людини на основі генетичної обумовленості його типу нервової системи і значною мірою визначальний стиль його діяльності. Темперамент відноситься до біологічно обумовлених підструктур особистості. Розрізняють чотири основних ...

2. Особистісний компонент (ціннісна складова, в якій відображені моральні, філософські та естетичні цінності, носієм яких є вихователь).

3. Характерологічна складова (риси характеру, які передують створенню авторитету).

4. Культурологічна складова (культура поведінки, загальна ерудиція, коло інтересів, стиль спілкування).

5. Соціальний компонент (соціальна перцепція, престиж професії).

6. Рольовий компонент (права та обов’язки вихователя).

Усі компоненти авторитету динамічні. Соціальний та рольовий компоненти характеризують об’єктивну сторону авторитету, а професійний та особистісний — суб’єктивну [26].

Якщо для вирішення дидактичних задач вчителю досить невисокого рівня розвитку авторитету, адже існує опора на достовірні джерела, то для успішного вирішення виховних задач необхідним є високий рівень прояву авторитету.

1.3 Вимоги до вихователя. Стиль взаємовідносин між вихователем та вихованцем

Учителеві для якісного виконання головних функцій, виправдання довіри суспільства щодо виховання підростаючого покоління необхідно мати добру професійну підготовку, яка залежить і від певних якостей особистості. Говорячи про доброго вчителя, В. О. Сухомлинський наголошував, що він має володіти науковими знаннями зі свого фаху, знати психологію і педагогіку, володіти основами педагогічної майстерності [20; с. 7].

Згідно зі статтею 5 закону України “Про загальну середню освіту ”, педагогічним працівником повинна бути особа з високими моральними якостями, яка має відповідну педагогічну освіту, належний рівень професійної підготовки, здійснює педагогічну діяльність, забезпечує результативність та якість своєї роботи, фізичний та психічний стан здоров’я якої дозволяє виконувати професійні обов’язки в навчальних закладах системи загальної середньої освіти [6].

Справжній педагог повинен працювати на майбутнє, випереджати свій час. Його має хвилювати не лише окрема індивідуальність, а світ людей. Завдяки цьому педагогічна професія стає творчою місією.

Місія педагога — це не лише його власні інтереси, мотиви та плани. Він є посередником між дітьми та системою ідей, традиціями, культурою свого народу та людства. Його обов’язок — виховувати гідних людей, здатних примножувати здобутки людської цивілізації.

Важливу роль у вирішенні означених завдань відіграють особистісні якості педагога, його чутливість до іншої людини, гуманність у помислах і діях, що однак не зменшує актуальності такої його риси як вимогливість. Більшість видатних педагогів відстоювали єдність вимогливості і поваги, бо саме у вимогливості до людини полягає повага до неї. Всепрощення, безпринципність, поблажливість до учнів, потурання їх слабкостям, байдужість до негативного в їх навчанні, праці та поведінці завдають великої шкоди вихованню особистості.

Працю справжнього педагога живить віра в людину. Він повинен бути оптимістом, глибоко вірити в сили й можливості дітей, бачити насамперед усе краще, що їм притаманне. Вчитель має підходити до кожної дитини з оптимістичною налаштованістю, навіть, якщо існує ризик помилитися. Водночас він не має ідеалізувати їх позитивні риси, ігноруючи недоліки.

В.О. Сухомлинський вважав, що обов’язковою нормою у ставленні вчителя до учнів є справедливість. Будь-які прояви несправедливості з боку педагога (виділення «любимчиків», необ’єктивне оцінювання знань, необґрунтовані вимоги, безпідставні обвинувачення та упередженість) ранять дитячі душі, обурюють учнів і завдають непоправної шкоди справі навчання та виховання.

5 стр., 2452 слов

Сутність, зміст процесу виховання — Психологія — ...

... учнів. Воно пов'язане з активною діяльністю осо-бистості у сфері реальних життєвих ситуацій. Виховання є складним, багатогранним процесом, у яко-му тісно переплетені внутрішні (стосуються особи вихован-ця) та зовнішні (стосуються виховного ... Національне виховання — виховання дітей на культурно-історич-ному досвіді свого народу, його звичаях, ... розкрити їх внутрішню сутність, спеціалізація в мистецтві, ...

Важливою для вчителя є позитивна емоційна налаштованість, яка проявляється в умінні відмежуватись від власних проблем у стінах школи. Водночас не слід приховувати своє невдоволення чи навіть обурення, якщо учні того заслужили. Гнів, як і радість, повинні бути педагогічно спрямовані, не переходити меж, за якими вони стають шкідливими у вихованні.

У стосунках з учнями завжди потрібне почуття міри, неприпустимі крайнощі, що виходять за межі пристойності й педагогічної доцільності. Вчитель завжди має бути твердим, непохитним, послідовним у своїх вимогах і водночас гнучким, здатним переглядати окремі свої рішення, якщо це зумовлено конкретними обставинами та інтересами справи. Він є старшим другом, товаришем учнів, але насамперед, їхнім наставником та керівником., тому дружні взаємини учителя й учня не повинні перетворюватись у фамільярність та панібратство. Вчитель, якому властиве відчуття міри, рішуче й неухильно вимагає від учнів виконання своїх обов’язків, будучи при цьому розсудливим, спокійним. Він завжди доброзичливий, але не ліберальний, чемний та делікатний, але не улесливий; охочий на похвалу, але не захвалює учнів.

Відчуття учителем учня, усвідомлення своєї ролі у педагогічному процесі і мети своїх виховних дій зумовлює педагогічний такт, сутність якого полягає у творчому вмінні обирати в кожному конкретному випадку таку лінію поведінки, такий підхід (за допомогою слова, вчинків, тону, погляду, жестів та міміки), які оберігають честь і гідність учнівського колективу, кожного учня, не пригнічуючи і не возвеличуючи їх.

Обов’язкова передумова педагогічного такту — знання індивідуальних особливостей психічного стану, настроїв і переживань учнів, адже один і той же засіб виховного впливу може дати різні результати залежно від об’єкту впливу, часу та умов застосування. Педагогічний такт, за словами В.О. Сухомлинського, передбачає здатність учителя поставити себе на місце учнів, побачити себе в учневі, а учня — в собі.

Організаторські вміння і здібності — невід’ємна частина навчально-виховної роботи, адже педагог має справу з колективом учнів, яким треба постійно керувати, діяльність якого необхідно спрямовувати. Це також стосується і кожного учня окремо. Саме тому ефективність педагогічного процесу залежить від правильної організації роботи вчителя, його вміння об’єднати та згуртувати учнівський колектив.

Ще однією важливою характеристикою діяльності вчителя є його мовна культура. Мова — найважливіший засіб спілкування з вихованцями, головний інструмент педагогічної взаємодії, засіб безпосереднього впливу на свідомість і поведінку учнів.

Важливі показники мовної культури педагога — змістовність, логічність, точність, ясність, стислість, простота, емоційна виразність, яскравість, образність, барвистість мовлення, правильна літературна вимова, вільне, невимушене оперування словом, фонетична виразність, інтонаційна різноманітність, чітка дикція, правильне використання логічних наголосів та психологічних пауз, взаємовідповідність між змістом і тоном, між словами, жестами та мімікою, постановка голосу, його тон.

5 стр., 2072 слов

Педагогіка сімейного виховання

... вчителю початкових класів та учителям-предметникам. Їм сама природа заклала віддано перевагу у дітей. Забезпечення сімейного виховання, його змістовними організаційні аспекти є вічної і дуже відповідальної завданням людства. ... те, що можна й що не можна допустити відношенні дитини. Може бути виділено 4 тактики виховання у сім'ї і відповідальні їм 4 типу сімейних відносин, є ...

Учитель має володіти такими основними якостями:

1. Любов до дітей, уміння бачити у своїх вихованцях юних громадян з невичерпними потенціальними можливостями.

2. Почуття національної гідності, гордість за свій народ, його історичні звершення, готовність всіляко служити своєму народові, яка базується на історичній пам’яті, зміцнюється генетичною спорідненістю.

3. Чесність, совісність, справедливість, об’єктивність. При цьому під чесністю прийнято розуміти поняття моральної свідомості й категорію етики, яка розкриває ставлення людини до самої себе і свого оточення. Совість — категорія етики, не що інше, як здатність особистості до морального самоконтролю, об’єктивної самооцінки відповідно до моральних норм, традицій; якість, яка ґрунтується на самосвідомості людини і забезпечує внутрішній контроль власного «Я», дій та вчинків. Справедливість є поняттям моральної свідомості, що виражає співвідношення певних цінностей, певний порядок людського співіснування відповідно до розуміння того, що людина має бути в центрі уваги всіх сфер діяльності [9; с. 24].

4. Витримка, стриманість, терпеливість. Ці якості незамінні для вчителя. Враховуючи те, що виховання — досить тривалий процес, інколи педагогові доводиться роками чекати результатів своєї діяльності. Вчитель завжди повинен уміти стримувати себе, не квапитися приймати необдумані рішення, особливо у збудженому стані, адже діти, які ще не мають достатнього соціального досвіду, не завжди діють відповідно до встановлених правил і норм, схильні до пустощів і непослуху [4; с. 31].

5. Організаторські здібності, вміння працювати з дитячим колективом, що, з одного боку, є запорукою успіху навчально-виховної роботи, а з іншого — підготовка учнів до активної діяльності в умовах співіснування в соціальних колективах дорослих [17; с. 30].

6. Всебічний розвиток. Окрім глибоких знань в межах своєї навчальної дисципліни, учитель має володіти певним рівнем знань з різноманітних галузей для того, щоб допомагати учням свідомо пізнавати невідомий для них світ природи і суспільних стосунків.

7. Принциповість і вимогливість, що лежать в основі педагогічного спілкування з вихованцями. У сфері виховання вчитель повинен мати міцний ґрунт, певне вістря, навколо якого і будується вся його діяльність. Принциповість педагога має випливати з глибокого розуміння ним виховних завдань, знань закономірностей навчально-виховного процесу, особливостей анатомо-фізіологічного і психічного розвитку дітей певної вікової групи. Вимогливість діалектично пов’язана з процесом переконування, це інструмент, за допомогою якого вчитель допомагає вихованцеві сформувати у собі певні вміння і навички.

8. Оптимізм, любов до життя. Слід вірити у силу вихованців, у те, що в процесі виховання можна сформувати шляхетні риси навіть у безнадійного школяра.

9. Чуйність, гуманне ставлення до людей, які мають, в першу чергу, компенсувати те негативне, що, не дає змоги прорости в дитячих серцях паросткам доброти [20; с. 4]. Робота вчителя-вихователя спрямована на створення найбільших цінностей на землі — скарбів розуму і душі. Школа в особі вчителя має стати тим духовним храмом, де кожна дитина відчула б справді чуйне, гуманне ставлення до себе, мала змогу знайти спокій і захист від впливу жорстокості, зневаги до неї.

2 стр., 914 слов

Психологія обдарованої дитини

... людей. Проблема виховання та реалізації обдарованої дитини тісно пов’язана з проблемою психології обдарованої дитини. Попри солідні теоретичні і ... (Мосс). Стандартні тести на перцептивно-руховий розвиток виявляють дітей дошкільного віку з винятково добре розвиненими руховими здібностями ... вікового і власне індивідуального. Батькам і вчителям варто знати, що всі успіхи дитини спочатку з упевненістю ...

10. Творчий склад мислення. З одного боку, вчителеві необхідно постійно перебувати у творчому пошуку при підготовці уроку, що вимагає вміння увійти у роль автора сценарію, режисера й актора, адже урок — це своєрідна невелика вистава. З іншого боку, вихователь постійно спілкується з учнями на уроці, поза уроком, щоденно потрапляє в різні педагогічні ситуації, вирішує безліч завдань, при цьому використання формул поведінки чи алгоритмів недоцільне. Успіх залежить лише від майстерності вихователя.

11. Тактовність. Педагогічний такт — це почуття міри, відчуття конкретного стану вихованця, що підказує найделікатніший спосіб поведінки у спілкуванні з учнями в різних сферах діяльності, вміння обирати найбільш доцільний підхід до особистості у системі виховних взаємин з нею. Педагогічній такт допомагає вихователеві спілкуватися з учнями на основі розуміння їх психічного стану в конкретних обставинах, приймати доцільні рішення, які спонукають дитину до активної, раціональної праці [ 7;с. 374].

Педагог має вміти укоренити у свідомості та поведінці учнів загальнолюдські цінності, використовуючи при цьому власний приклад та всю свою педагогічну майстерність.

Педагогічна майстерність — це досконале, творче виконання педагогом, вихователем своїх професійних якостей на рівні мистецтва, результатом чого є створення оптимальних соціально-психологічних умов для становлення особистості вихованця, забезпечення високого рівня її інтелектуального і морально-духовного розвитку. А.С. Макаренко писав: «Майстерність вихователя не є якимось особливим мистецтвом, що вимагає таланту, але це спеціальність, якої треба навчатись» [13; с. 335].

На основі взаємин з іншими людьми виділяють кілька стилів спілкування, які є основою формування авторитету [15; с. 86]:

1. Авторитарний, що ґрунтується на беззаперечному підкоренні окремої людини або колективу владній особистості [4; с. 31]. Педагог-вихователь, що стоїть на позиціях авторитаризму, одноосібно визначає напрямки діяльності школярів, кожен крок діяльності вихованців. зупиняє будь-яку ініціативу учнів. Основний засіб впливу на вихованців — вказівка, наказ, розпорядження та інструкція.

2. Ліберальний, який ґрунтується на безпринципному, байдужому ставленні до негативних дій вихованців, характеризується потуранням діям учнів. Педагог, схильний не втручатись у життєдіяльність колективу, не виявляє активності й ініціативи у керівництві колективом, пасивно спостерігає за подіями, самоусувається від відповідальності за стан справ.

3. Демократичний стиль спілкування ґрунтується на врахуванні думки і волі колективу в організації життєдіяльності вихованців. Педагог спільно з членами колективу визначає завдання, організовує діяльність вихованців для виконання усвідомлених завдань, заохочує ініціативу учнів, радиться з ними щодо пошуків шляхів і засобів розв’язання завдань, розвиває самоуправління, залучає активістів до виконання керівних функцій. Демократичний стиль сприяє розвитку особистості школярів, формуванню їх людської гідності, підготовки до активної діяльності у демократичному суспільстві. На засадах демократичного стилю має розвиватись педагогіка співробітництва. І хоча у практиці роботи вчителів-вихователів спостерігається і, так званий, змішаний стиль, який поєднує ознаки та елементи основних стилів виховання, в умовах становлення України як молодої незалежної, правової держави національна школа має розвиватися на демократичних засадах [9; с. 325]. Саме демократичний стиль має бути основою формування авторитету.

4 стр., 1618 слов

Особистість дитини дошкільного віку: психологічні особливості розвитку

... обізнаність з об'єктами, про які йдеться у їхніх міркуваннях. Розвиток мислення дітей дошкільного віку значно прискорюється, якщо він відбувається не стихійно, а в умовах цілеспрямованого ... емоції (симпатії, антипатії, уподобання тощо). Виникають інтелектуальні емоції. У процесі спілкування дитини з дорослими формуються її моральні почуття. Урізноманітнюються прояви почуття власної гідності: ...

Обставини життя ставлять до батьків досить вагомі соціально-психологічні і педагогічні вимоги: почуття високої відповідальності перед людьми за виховання дітей в ім’я майбутнього; фізичне здоров’я батьків, що має забезпечити народження здорових дітей і створити достойні умови для їх розвитку і виховання; генетична грамотність; достатня психолого-педагогічна культура; любов до дітей; володіння справжнім авторитетом; знання секретів народної педагогіки у вихованні дітей; створення в родині умов для всебічного розвитку особистості; здатність сформувати у сім’ї культ Матері і Батька; добре розвинене почуття материнства.

Суттєву роль у виховній роботі батьків відіграє батьківський авторитет, який, за словами А.С. Макаренка, містить у собі «все батьківське і материнське життя — роботу, думку, звички, почуття, прагнення»

А. С. Макаренко приділяв значну увагу місцю і ролі батьківського авторитету у сімейному вихованні дітей. Адже діти ще не мають достатнього досвіду, відбувається активний процес його успадкування та засвоєння, і прояв авторитету батька та матері можуть позитивно чи негативно впливати на збагачення дітей їхнім соціальним досвідом. Педагоги-практики і науковці виділяють два види авторитету: істинний (справжній) і фальшивий (хибний) [7-10].

У поняття авторитет вихователя входять усі сторони життя батьків та вчителів. Лише взаємодія батьків з педагогами дасть змогу узгодити вплив на дитину.

Виділяють два типи авторитету. Істинний авторитет — це авторитет міри, доцільної вимогливості, розумної любові до дитини. У цьому виді авторитету поєднано весь спектр людських якостей, які дитина сприймає і засвоює як приклад з боку дорослих. Усі різновиди фальшивого авторитету основані на перебільшенні впливу певної якості на виховання дитини, при цьому послух дитини перетворюється з засобу досягнення на головну та єдину мету виховання, а отже увесь процес виховання втрачає свою ефективність.

На становлення авторитету вихователя впливають суб’єктивні та об’єктивні чинники. До суб’єктивних факторів належить особистість вихователя та ставлення до неї з боку вихованця, а до об’єктивних — роль та функції вихователя у суспільстві.

До основних вимог до вихователя належіть вимоги щодо забезпечення різнобічного розвитку вихованця. Для цього розвиток учителя, як фізичний так і моральний має бути на високому рівні.

Забезпечення дитячої дисципліни можливе лише на основі істинного авторитету.

Для існування істинного авторитету слід долучатись до життя дитини, розуміти її внутрішній світ, але весь час пам’ятати про виховну функцію, не дозволяючи дружбі та повазі перетворитись на фамільярність та панібратство з боку вихованців.

Розгляд авторитету неможливий, якщо приділяти увагу лише одному з компонентів. Авторитет слід вивчати з точки зору нерозривної єдності всіх його компонентів, які доповнюють один одного, повноцінно розкриваючи особистість вихователя.

2. Модель авторитетного вчителя

2.1 Істинний і хибний авторитет

Істинний авторитет — вплив на особистість, що ґрунтується на чесному, правдивому житті батьків, наповненому гуманізмом, любов’ю до дітей, відповідальністю за їх виховання [9; с. 438]. Без істинного авторитету вчителя неможливо реалізувати цілісний педагогічний процес, тим паче на гуманістичних засадах і жоден силовий адміністративний вплив не допоможе [26].

Виділяють два види авторитету: істинний (справжній) і фальшивий (хибний).

Істинний авторитет містить усю гаму соціокультурного, морального, виробничого життя батьків. Істинний авторитет має різноманітні сторони:

1. Авторитет любові до дітей втілює здатність творити духовне тепло, радість. В. О. Сухомлинський писав: “Праця любові це і є свідоме прагнення до того, щоб в дітях утвердити самого себе, продовжити у них своє духовне багатство. Продовжувати себе у своїх дітях — це значить бути мужнім у любові”;

2. Авторитет знання передбачає обізнаність батьків з особливостями фізичного і соціально-психічного розвитку дитини, її повсякденними успіхами і труднощами у навчанні, знання інтересів та вподобань, кола друзів, товаришів;

3. Авторитет допомоги має проявлятись у методичній пораді: як доцільніше виконати те чи інше завдання, у створенні сприятливих ситуацій для подолання труднощів. Адже лише у самостійній наполегливій діяльності відбувається активний розвиток особистості. Виконання за дитину її обов’язків послаблює, збіднює особистість [19; с. 17];

4. Авторитет вимогливості передбачає достатній і об’єктивний контроль матері і батька за ретельним виконанням дитиною своїх обов’язків, доручень у всіх сферах діяльності. Якщо це робиться систематично у дитини поступово формуються звички відповідальності за виконання обов’язків і доручень;

5. Авторитет правди ґрунтується на загальнолюдській моральній нормі — «Не бреши». Лише правда у взаєминах батька з матір’ю, з дітьми, іншими членами сім’ї найвище цінується дітьми. Брехні приховати не можна, адже рано чи пізно вона стає видимою і приносить дитині страждання і розчарування у тих, хто виявився автором неправди;

6. Авторитет поваги ґрунтується на гуманістичній сутності виховання. Маленька дитина — це не лише біологічна істота, а Людина, Особистість. Вона перебуває на шляху активного розвитку, вступає у взаємини з іншими людьми (старшими, молодшими), припускається помилок, у неї ще мало соціального досвіду, знань. Але дитину потрібно поважати за найбільшу цінність: вона — Людина [9; с. 7].

Головною основою батьківського авторитету має бути життя, робота батьків, їх громадська позиція та поведінка[1; с. 57]. Сім’я — велика та відповідальна справа, якою керують батьки, відповідаючи при цьому перед суспільством, власним щастям та перед життям своїх дітей [16; с. 17]. Якщо батьки роблять цю справу чесно, з розумом, якщо перед ними поставлено значні та прекрасні цілі, якщо вони завжди усвідомлюють свої дії та вчинки, це означає, що у них є батьківський авторитет і не слід шукати жодних інших основ і тим більше не треба вигадувати нічого штучного, адже вони можуть виховувати власним прикладом і життям. Діти мають якомога раніше дізнатися, чим живуть, чим цікавляться їх батьки. Досягнення їх батьків повинні бути в очах дитини, перш за все, заслугами перед суспільством, дійсною цінністю, а не лише зовнішньою оболонкою. Дитину слід виховувати у дусі поваги до всіх видів діяльності та до людської гідності, проте батьки не повинні здаватися дітям рекордсменами у своїй області, діти мають бачити заслуги та позитивні якості інших людей. Лише батьки, які живуть повним життям, цікавляться подіями міжнародного життя, досягненнями культури, матимуть у дітей справжній авторитет. Коріння авторитету, на думку А. С. Макаренко полягає у щонайкращому виконанні батьківської справи. Перш за все, батьки мають знати, чим живе, цікавиться, що любить, чого прагне і не бажає дитина. Батьки повинні знати з ким товаришує, грає їх дитина, що вона читає та як сприймає прочитане, як ставиться до своїх учителів у школі, поводиться у класі та які у неї труднощі. Але це не означає, що за дитиною слід постійно стежити, докучати їй набридливими питаннями. Батькам слід робити все можливе, щоб дітям самим хотілось все розповісти, щоб вони були зацікавленні у батьківському знанні. Для цього потрібна лише увага до дітей та їхнього життя.

Авторитет знання неодмінно призведе до авторитету допомоги. Слід вміти вчасно прийти дитині на допомогу, навіть якщо вона не просила вас про це через своє невміння це зробити. Ця допомога може бути надана прямою порадою, жартом, розпорядженням, а іноді навіть наказом, усе залежить від ситуації. Часто буває, що цю допомогу слід надати особливим способом. Треба чи взяти участь у дитячій грі, чи познайомитись з її друзями, чи просто поговорити у школі з учителем [10-12; 20].

Батьківська допомога не повинна бути нав’язливою, та набридливою. У деяких випадках слід надати дитині можливість самій вийти зі складної ситуації, треба, щоб вона звикла долати труднощі і вирішувати проблемні питання. Але завжди потрібно бачити, як дитина це робить, щоб не допустити відчаю з її боку. Іноді навіть доцільно, щоб дитина бачила вашу увагу, настороженість і довіру до її сил.

Авторитет допомоги, обережного і уважного керівництва доповнюється авторитетом знання. Дитина відчуває батьківську присутність поряд з нею, розумне піклування про неї, але в той же час вона буде знати про вимоги, які ви до неї ставите, і про те, що батьки не збираються все робити замість неї, зняти з неї відповідальність. Лінія відповідальності — важлива лінія батьківського авторитету. В жодному разі дитина не повинна думати, що ваше керівництво родиною і нею самою — ваше задоволення і розвага. Вона повинна знати про вашу відповідальність за неї перед суспільством. З лінії відповідальності випливає не лише допомога, але й вимоги. У деяких випадках вимоги повинні бути виражені у найжорсткішій формі, що не припускає жодних заперечень. Така вимога може бути використана з користю, якщо авторитет відповідальності вже створено в уявленні дитини.

Істинний авторитет опирається на суспільну діяльність, громадянське почуття, знання про життя дитини, на батьківській допомозі їй і на відповідальності за її виховання [8-12; 15-17].

Поряд з проявами справжнього авторитету у поведінці батьків нерідко зустрічаються прояви, за словами А. С. Макаренка, так званого фальшивого авторитету: авторитет фальшивої, удаваної любові, авторитет відстані між батьком чи матір’ю і дитиною, авторитет чванства, авторитет педантизму, авторитет резонерства, авторитет безмірної доброти і вседозволеності, авторитет фальшивої дружби, взаємини «на коротку ногу», авторитет підкупу, авторитет пригнічення, деспотичної реакції на будь-які відхилення дитини від норми поведінки. Тому слід відрізняти справжній авторитет від хибного авторитету, який, ґрунтуючись на штучних принципах, і має на меті створення послуху будь-якими засобами, не дає жодного позитивного результату.

Проте, найголовніше в істинному авторитеті — це почуття міри, адже навіть добрі наміри та добрі почуття до дитини в занадто великій кількості можуть бути шкідливими та призведуть до руйнування істинного авторитету. Авторитет вихователя — нерозривна сукупність якостей особистості, що впливають на становлення особистості дитини.

Фальшивий авторитет — вплив на особистість, що ґрунтується на помилковому уявленні про мету і засоби виховання, методами і засобами, які дають тимчасові результати, викликають зовнішню слухняність дітей [9; с. 438]. Проблема хибного авторитету виникає тоді, коли досягнення слухняності дитини перетворюється на самоціль. При цьому орієнтація на вищість своєї ролі, використання авторитарних методів рольового тиску закономірно призводить до втрати інтересу до навчання, сліпої покірності та безвілля. Авторитет влади, який не спирається на авторитет особистості, призводить до деморалізації вихованців. У цьому випадку картина зовнішнього благополуччя приховує лише покірність, прагнення втекти від реальних життєвих проблем, страх проявити самостійність, а в гіршому випадку — страх перед покаранням [19; с. 17].

А.С. Макаренко протиставляє фальшивий авторитет, серед різновидів якого «авторитет педантизму», «авторитет відстані» та «авторитет пригнічення» істинному авторитету особистості вихователя [9; с 17].

Проте, мета може бути тільки одна: правильне виховання. І лише до цієї мети слід йти. Дитяча слухняність може бути лише одним зі шляхів досягнення цієї мети.

Авторитет, створений на хибній основі, може допомогти лише певній час, дуже скоро він зруйнується, і не залишиться ні послуху ні авторитету. Звичайно батьки можуть домогтись слухняності з боку дітей, нехтуючи при цьому рештою цілей.

А. Толстих зазначає, що всіх батьків можна умовно поділити на дві великі групи. Одні вважають основою виховання жорстке керівництво дитиною, її підкорення волі дорослого та послух, інші бачать її у доброму ставленні до дитини. У першому випадку дитина виросте приниженою, невпевненою у собі, жорстокою. Але і занадто поблажливе ставлення до дитини призведе до виховання в дитині таких якостей як вередливість, лицемірство, хитрість [5; с. 70].

Існує багато видів хибного авторитету.

Авторитет пригнічення — це найстрашніший, проте, не найшкідливіший вид авторитету. Найчастіше саме батько володіє таким видом авторитету. Основними ознаками даного авторитету є постійні покарання, агресія та невдоволення з боку батька, грубість у поводженні з дитиною, покарання за будь-яку навіть дріб’язкову провину, терор, який примушує боятись усю родину. Авторитет пригнічення не лише залякує дітей, але й робить мати нульовою істотою, яка здатна лише бути прислугою. А.С. Макаренко впевнений, що такий вид авторитету нічого не виховує, лише привчає дітей подалі триматися від страшного батька, викликає дитячу брехню та людську боязливість і у той же час виховує в дитині жорстокість[11; с. 371].

Авторитет відстані — ще один різновид на якому акцентує свою увагу А.С. Макаренко. Основними ознаками такого виду авторитету є мінімальний контакт та відмежування батьків від дитини, наявність у батьків власного життя, яке не має жодних стосунків до дитини. У родинах з таким авторитетом батьки тримають відстань між собою та дітьми, не цікавляться їхнім життям, лише інколи беруть на себе роль керівництва.

Авторитет зверхності — це особливий шкідливіший вид авторитету відстані, за якого батьки звикли показувати дітям свою поважність, наголошуючи на своїх достоїнствах та зарозуміло ставлячись до інших людей. Часто вражені таким видом авторитету батька діти починають і самі поводитися зверхньо по відношенню до оточуючих їх людей, на кожному кроці повторюючи, яке високе положення в суспільстві обіймає її батько. У цій атмосфері пихатості важко зрозуміти, кого виховують батьки. Авторитет зверхності стає передумовою відокремлення батьків від решти людей та власних дітей.

Авторитет педантизму. За цього виду авторитету батьки більше звертають увагу на дітей, працюють над їх вихованням, але в той же час вони впевнені, що діти повинні вислуховувати кожне батьківське слово з пієтетом, що їх слово — це святиня. Свої розпорядження, які негайно стають законом у родині, вони віддають холодним тоном. Такі батьки найбільше побоюються того, що діти подумають, що їх батько помилився, що їх батько — м’яка людина. Такі батьки не визнають своїх помилок, вбачають у кожному русі дитини порушення порядку й законності, постійно ставлять нові вимоги, закони та розпорядження. Такі батьки не помічають ні життя дитини, ні її інтереси та розвиток, вони бачать лише своє керівництво у родині.

Авторитет резонерства. Основні ознаки такого авторитету постійні та безкінечні повчання, багатослівні набридливі промови. Такі батьки впевнені, що головна педагогічна мудрість полягає саме у повчанні. У такій родині завжди мало радості та посмішок. Батьки, намагаючись бути доброчесними та безгрішними в очах дитини, забувають, що діти мають своє життя, яке слід поважати. Дитина — не дорослий, вона живе більш емоційно, пристрасно, найменш схильна до міркувань. Звичка мислити повинна приходити поступово й доволі повільно, а постійна балакучість та багатослівність батьків не залишають жодного сліду в їх свідомості. У резонерстві батьків діти не бачать жодного авторитету.

Авторитет любові — це найпоширеніший тип хибного авторитету. Багато батьків переконані, що для дитячої слухняності треба, щоб діти любили своїх батьків, а щоб заслужити це почуття, необхідно постійно показувати їм власну батьківську любов. Батьки просто вимагають ніжності та любові від дитини, засипаючи її ніжними словами та пестощами. Така родина настільки занурена у море сентиментальності та ніжних почуттів, що вже нічого не помічає. Багато важливих дрібниць сімейного виховання проходять повз увагу батьків, адже вони вважають, що дитина повинна робити все з любов’ю до батьків. За такої лінії поведінки у дітей розвивається сімейний егоїзм, бо в них не вистачає сил на таку любов. Вони дуже скоро помічають, що батьків можна обманювати і навіть залякувати, оперуючи своєю так званою любов’ю. З самого раннього віку дитина починає розуміти, що може грати на почуттях інших, часто роблячи це без усілякої любові, а лише з холодного та цинічного розрахунку. Буває так, що любов до батьків зберігається надовго, а всі інші люди розглядаються як сторонні, до них немає симпатії, дружніх почуттів. Це надзвичайно небезпечний вид авторитету, адже сприяє розвитку егоїзму, жертвами якого нерідко стають самі батьки.

Авторитет доброти — це найнерозумніший вид авторитету. Основні ознаки авторитету доброти: організація слухняності через дитячу любов, яка викликається поступливістю, м’якістю, добротою батьків, вседозволеністю, страхом перед конфліктами, величезними жертвами з боку батьків для досягнення миру у родині. Дуже скоро в такій сім’ї діти просто розпочинають командувати батьками, які сліпо виконують усі бажання дітей.

Авторитет дружби. З одного боку, батьки та діти повинні бути друзями, з іншого — залишатись старшими членами сімейного колективу та вихователями. Але, якщо дружба досягає крайніх меж, виховання припиняється чи розпочинається зворотній процес: діти починають виховувати дорослих. В таких родинах поширене зневажливе ставлення до батьків, грубість, непослух, повна дитяча свобода, але у той же час відсутня і дружба, яка неможлива без взаємоповаги.

Авторитет підкупу — аморальний вид авторитету, коли хороша поведінка просто купується подарунками й обіцянками.

Звісно, у родині теж можливе певне заохочення, схоже на преміювання; але в жодному разі не можна нагороджувати за слухняність, за добре ставлення до батьків. Можна преміювати за успішне навчання, виконання дійсно складного завдання, але при цьому не можна заздалегідь оголошувати про нагороду, спокушаючи дітей обіцянками.

Буває також, що батьки зовсім не думають про створення авторитету. У таких батьків немає жодної системи у вихованні, після раптового приступу любові, настає період грубості та докорів. Такі батьки неспроможні зрозуміти, що і для чого вони роблять. Трапляється, що батьки дотримуються різних видів авторитету, що примушує дітей бути дипломатами, пристосовуватись до батьків та маневрувати між ними [11; с. 374].

В основі хибного авторитету лежить неприродність ситуації його створення та порушення міри у ставлення до дитини. Авторитет не може бути створеним спеціально для дитини, він існує як логічне продовження дитячої поваги до дорослих. Лише приклад з боку вихователів уможливлює створення істинного авторитету.

2.2 Авторитет для сучасних школярів

За допомогою методів: анкетування та бесіди було проведено вивчення уподобань у галузі авторитету та ціннісних орієнтацій у цьому плані серед дітей різного віку. Для побудови моделі авторитетного вихователя було опитано дітей 12-13 років (6-й клас) та 14-15 років (9-й клас).

Для виявлення наявності авторитету вихователя в дитячих очах було проведено анкетування серед учнів 9-го класу. При підрахунку результатів було використано метод рангування.

Згідно з табл. 1 авторитетом для дітей віком 14-15 років залишаються батьки. Значення вчителя на цьому етапі невелике, що може свідчити про недостатню увагу з боку вчителів. Для ефективного впливу на вихованців слід плідно співпрацювати батькам та вчителям. Відсутність авторитетної особистості може свідчити про розчарування дитини у дорослих, відсутності взаємозв’язку між ними. Таким дітям слід приділяти більше уваги. Авторитетність друзів є наслідком відчуття покинутості дорослими. Авторитет друзів та кумирів може нести негативний вплив та унеможливлювати процес виховання, насаджуючи негативний вплив друзів. Наявність в очах дітей авторитету учителів та батьків найоптимальніший варіант, якщо принципи виховання в родині та школі співпадають. Пріоритетними якостями авторитета діти вважають ті якості, що відображають ставлення дорослих до них: справедливість, повага, витримка, терплячість, чесність та готовність допомогти. Це свідчить про те, що діти шукають у дорослих не лише контроль , але й підтримку і розуміння.

Згідно зі схемою 2 більшість учнів мають кумирів. Проте вони оцінюють в них переважно професійні якості та талант, що свідчить про адекватне сприйняття особистості кумирів. У більшості випадків учні бажають наслідувати своїх кумирів у творчості, і вже зараз починають рухатись до своєї мети.

Переважна більшість учнів 9-голасу цінує в учителі та в батьках здатність зрозуміти, вимогливість та об’єктивність. це свідчить про адекватну оцінку дійсності.

Якщо школярі 6-го класу цінують перш за все знання предмету, любов до дітей та організаторські здібності, то для більш старшого віку професійні якості відходять на задній план, а значної ваги набувають такі особистісні якості як чесність, порядність, оптимістичність. Хоча в той же час старші учні більшу увагу приділяють оцінкам, цінуючи об’єктивність вчителя. Учні обох класів високо цінують любов вчителя до дітей.