Об
‘єкт, предмет та завдання педагогіки
Назва дисципліни педагогіка (рбйдбгщгйкЮ) походить від грецьких слів — від «педе» (рбЯде мн. від рбЯт) — хлопчики (хлопчик) и «агогіке» (бгщгйкЮ від ?гщ) — ведення (вести).
Отже, педагогіка — це наука про принципи, закономірності та практичне здійснення процесу формування особистості людини як члена суспільства.
Педагогіка — це прикладна наука, що спрямовує свої зусилля на оперативне розв’язання суспільно важливих проблем виховання, освіти, навчання.
З визначення зрозуміло, чому суспільство приділяє педагогіці важливого значення. Адже педагогіка є одним з ключових факторів самовідтворення суспільства. Як правило, від його імені діє держава, встановлюючи суспільно прийнятні стандарти педагогіки.
З’ясуємо спочатку значення широко відомого поняття «наука».
Наука — це людська діяльність з виробництва нового знання та методів його отримання та збереження їх в інваріантній (незмінній, однаковій для всіх людей) формі — з метою майбутнього вільного використання, а також результат такої діяльності, тобто знання в інваріантній формі, придатне до вільного використання.
Педагогіка як і кожна наука має власний об’єкт і предмет вивчення та дослідження.
Об’єкт дослідження — це фрагмент реальності, який досліджується, а предмет — це властивості, характеристика об’єкта. Тобто предмет дослідження завжди уточнює та конкретизує поле дослідження. Нові напрямки науки завжди виділялися з основної галузі як новий предмет дослідження який виникає при розв’язанні нових завдань, які ставляться заради досягнення нових цілей. Це і забезпечує процес розвитку науки.
Об’єктом педагогіки є процес формування особистості, система явищ, пов’язаних з розвитком індивіда.
Предметом педагогіки є об’єктивні закони процесу виховання а також реальна суспільна виховна практика формування підростаючих поколінь, особливості й умови організації цього процесу.
Ціль, мета педагогіки — ефективне передання досвіду, накопиченого людством для молодого покоління, його виховання.
Тому найважливішими завданнями педагогіки як науки є дослідження закономірностей процесу виховання, його структури й механізмів, розробка теорії й методики організації навчально-виховного процесу, його змісту, принципів, організаційних форм, методів та прийомів.
Система педагогічних наук. Зв’язок педагогіки з іншими науками. ...
... системи педагогічних наук належить також історія педагогіки і школи, що вивчає розвиток педагогічних ідей і практику освіти в різні історичні епохи. Окрема група педагогічних наук — часткові, або предметні, методики, предметом дослідження яких ...
Робота, дії, що виконуються об’єктом з певною метою, для виконання завдань, називається функцією цього об’єкту. Функція об’єкту у процесі також визначає значення цього об’єкту, роль яку цей об’єкт відіграє в розглянутому процесі.
Головна функція педагогіки — пізнавати закони виховання, освіти й навчання людей і на цій основі пропонувати педагогічній практиці найоптимальніші засоби досягнення накреслених завдань. Тобто вона складається з теоретичного та практичного компонентів.
Слід зауважити, що стаючи до написання наукової роботи (дипломної, магістерської, курсової), слід дуже чітко сформулювати і виписати предмет, об’єкт та завдання роботи. Якщо роботу у повному обсязі читає лише обмежене коло фахівців, то незвані пункти — усі, хто знайомиться з нею. За ними формується попередня думка про роботу, яка досить часто стає і остаточною.
2. Місце педагогічної науки у системі наук
педагогіка наука освіта
Успіхи вчених у розробці педагогічних інновацій здебільшого досягаються в результаті загальнонаукового підходу до об’єктів дослідження. Саме на межі педагогічних наук з іншими науками про людину найчастіше здійснюються відкриття. Ізоляція педагогіки від інших наук — причина низької ефективності її розробок, непереконливих практичних рекомендацій і рецептів. Історія науки свідчить, що педагогічна думка спочатку розвивалася в руслі загальнофілософських знань. Ідеї освіти й виховання відображалися в релігійних догматах, вченнях про державу, законодавчих актах, літературних творах минулого.
У філософії наука про виховання знаходить, перш за все, опорні методологічні положення. Теорія наукового пізнання є методологічною основою наукової педагогіки. Сприяють розвитку творчого мислення й такі розділи філософії, як теорія пізнання (гносеологія), філософська антропологія, логіка. Під впливом впливових філософських шкіл сформувалися основні педагогічні напрямки. А саме: екзистенціалізм та феноменологія, позитивізм, прагматизм.
Педагогіка органічно пов’язана з психологією.
Педагогіка тісно пов’язана з фізіологією.
Соціологія як наука про суспільство, про процеси його функціонування і розвитку, торкається й галузі освіта, виконання науки про них. В результаті соціального відображення дійсності розвиваються й такі спеціальні дисципліни, як, наприклад, соціологія освіта, виховання, соціологія студентства, соціологія міста, села, здоров’я та інші. Результати соціологічних досліджень збагачують педагогічну науку і дозволяють оцінювати педагогічні явища в ракурсі іншої науки.
3. Система педагогічних наук
З розвитком суспільного прогресу, зростанням нових знань, будь-яка наука розширює поле свого дослідження. З’являються нові об’єкти та предмети дослідження. Так само відбувається й розширення галузей педагогіки. У загальновизнаному переліку педагогічних наук нині налічується їх досить значна кількість.
Ясельна педагогіка вивчає закономірності і умови виховання дітей ясельного піку. Її значущість стрімко зростає. Характерною особливістю є її взаємозв’язок з психологією, фізіологією, медициною та іншими науками.
Дошкільна педагогіка
Педагогіка школи — найбагатша і найрозвиненіша галузь науки про виховання. Тисячоліття її існування в світовій історії дозволили надбати найцінніший досвід керівництва розвитком, формуванням підростаючих поколінь у різних соціально-економічних умов.
Основи педагогіки
... ролі освіти і школи, розширення та ускладнення навчально-виховної діяльності й збагачення відповідного фахового досвіду зумовили виокремлення педагогіки в самостійну науку. стадії: народна педагогіка — духовна педагогіка — світська педагогіка. Народна педагогіка «етнопедагогіка» ...
Педагогіка середньої спеціальної освіти перебуває нині у стадії становлення. Її теоретичний фонд розвивається за рахунок запозичення, адаптації теоретичних та прикладних положень шкільної і вузівської педагогіки.
Педагогіка професійно-технічної освіти — вивчає закономірності підготовки робітників високої кваліфікації.
Також можна виділяти галузі педагогіки, пов’язані з окремими галузями культури: музична педагогіка, хореографічна педагогіка, спортивна тощо, які сьогодні мають тенденцію до набуття самостійного статусу.
Педагогіка вищої школи в системі педагогічних наук займає особливе місце. Її розвиток обумовлений кількома чинниками. Серед них — фактор наукового потенціалу. Майбутніх спеціалістів навчають представники вищої кваліфікації: доктори наук, професори, академіки, автори наукових теорій, розробники концепцій, інформаційних технологій у своїх спеціальних галузях. Багато з них беруть участь у створенні нових дидактичних конструкцій вищої освіти, розробляють оригінальні методики навчання студентів. Нерідко ці інноваційні розробки здійснюються за участю студентів. Багато дидактичних розробок, виконаних для потреб вузівського навчання, створюються у двох версіях: вузівській і шкільній. В результаті методика університетської пізнавальної праці переноситься в школу і стає засобом оновлення шкільного навчального процесу.
Друга специфічна особливість педагогіки вищої школи — це її тісний і нерозривний зв’язок з шкільною педагогікою.
Виробнича педагогіка вивчає закономірності навчання робітників, переорієнтації їх на нові засоби виробництва, підвищення їх кваліфікації, навчання новим професіям. Необхідність наукових розробок у цій галузі педагогіки визначається об’єктивними законами розвитку як матеріального, так і духовного виробництва.
Військова педагогіка розкриває закономірності, теоретично обґрунтовує, розробляє принципи, методи, форми навчання і виховання військовослужбовців усіх рангів. Елементи військової педагогіки зустрічаються в загальноосвітніх школах і системі вузівської освіти.
Соціальна педагогіка — має теоретичні і прикладні розробки в галузі позашкільного виховання й освіти дітей і дорослих. Останнім часом все ширше вживається поняття «другої освіти», яку дають багатопрофільні освітньо-виховні заклади. У клубах, будинках народної творчості, музичних і театральних студіях, на станціях юних техніків, спортивних базах діти і молодь знаходять можливість задовольняти свої творчі потреби, залучаються до корисних форм відпочинку, отримують і професійні знання.
Педагогіка третього віку розробляє систему освіти, розвитку, виховання людей пенсійного віку, перебуває в стадії становлення. Багато педагогічних розробок для створення оптимальної реалізації досвіду літніх людей, їх нормального, здорового режиму життєдіяльності, здійснюються на межі медицини і такої специфічної галузі знання, як геронтологія.
Виправно-трудова педагогіка передбачає теоретичні обґрунтування і «розробки практики перевиховання осіб, які перебувають в ув’язненні за здійснені злочини. Інша її назва — педагогіка пенітенціарних закладів. Існує дитяча і доросла галузі наук з перевиховання людей, що відбувають покарання. З появою нових різновидів злочинів, розширюється сфера наукових пошуків у галузі виправлення антисоціальних форм поведінки дітей і дорослих. Виправно-трудова педагогіка взаємопов’язана з юриспруденцією і правознавством.
Реферат з педагогіки
... галузі педагогічної науки, як педагогіка профтехосвіти, педагогіка вищій школі, військова педагогіка, виправно-трудова педагогіка. Складаються такі частини педагогіки, як школоведение, педагогіка сімейного виховання, педагогіка дитячих і юнацьких організацій, педагогіка культурно-просвітній роботи. Історія виникнення педагогіки ...
Спеціальні педагогічні науки:
- сурдопедагогіка (виховання і навчання глухих і глухонімих);
- тифлопедагогіка (виховання і навчання сліпих і малозрячих);
- олігофренопедагогіка (виховання і навчання розумово відсталих).
Ці науки розробляють теоретичні основи, принципи, методи, ферми і засоби виховання й освіти дітей і дорослих, що мають відхилення у фізичному та розумовому розвитку.
Лікувальна педагогіка розвивається на межі з медициною. її предметом є система освітньо-виховної діяльності педагогів з хворобливими і хворими школярами.
В умовах сьогодення у колективній науково-пошуковій діяльності викристалізувався новий напрямок теоретичної думки — педагогічна реабілітація, ідеї якої мають важливе значення не лише в роботі з хворими дітьми, а й для масової середньої школи, для поглиблення її реабілітаційної функції, оскільки вона покликана допомогти учневі зорієнтуватися у складному й суперечливому світі, знайти вихід із кризової ситуації.
Реабілітаційна педагогіка — це система педагогічних, медико-психологічних, соціальних заходів, спрямованих на відновлення, корекцію або компенсацію порушених психофізиологічних функцій, станів, особистісного й соціального статусу хворих дітей, дітей-інвалідів, а також тих, хто переніс хворобу, отримав психічну травму внаслідок різкої зміни соціальних обставин, умов життя.
Актуальним завданням реабілітаційної педагогіки є розробка ефективних методів педагогічної терапії і корекції, компенсації, ігротерапії, спрямованих на відновлення фізичного, психічного, морального та духовного здоров’я дитини.
Порівняльна педагогіка досліджує закономірності функціонування й розвитку освітніх і виховних систем у різних країнах шляхом співставлення та знаходження спільного й відмінного. Пошук загального й специфічного в освітніх системах у різних народів дозволяє знаходити і науково тлумачити освітні традиції, системи, збагачувати національну педагогічну культуру за рахунок міжнародного досвіду.
Історія педагогіки — наука про закономірності функціонування і розвиток виховання, освіти й навчання в минулому. Пошуки вчених у галузі освіти й виховання узгоджені з відомими загальними періодизаціями розвитку людства — первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний лад, постсоціалістичний період. В історії педагогіки умовно виділяють періоди стародавньої, середньовічної, нової і новітньої історії освіти.
Система педагогічних наук включає у себе численні методики навчання школярів і студентів різноманітних дисциплін: методики викладання мови, літератури, математики, фізики, історії, хімії, біології та ін. В них містяться специфічні частинні закономірності управління розвитком мислення учнів. Дослідження методик викладання окремих навчальних предметів збагачують науку не лише предметними істинами навчання конкретних дисциплін, а накопичувані ними знання набувають загальнонаукового значення і розширюють арсенал загальної теорії освіти — дидактики.
4. Основні категорії педагогіки
Розкриття предмету педагогіки слід почати з визначення її ключових категорій.
Особистість — людина як мисляча істота, яка наділена світоглядом.
Етапи розвитку дошкільної педагогіки
... виховання дитини має бути природним. І. Песталоцці, швейцарський педагог, створив теорію елементарної освіти, яка передбачає гармонійний розвиток дитини, навчання дітей рахунку, вимірюванню, розвитку мовлення. 3.Другий етап Другий етап у розвитку дошкільної педагогіки ...
Особа — людський індивід як суб’єкт соціальних та юридичних відносин і свідомої діяльності. Людський індивід який має права, обов’язки та несе відповідальність за свої дії.
Освіта — цілеспрямоване та систематизоване накопичення знань, набуття індивідом досвіду та формування особистості з метою успішної соціалізації — як процес, результат та комплекс засобів для його досягнення.
У вітчизняній педагогічній традиції, яка значною мірою розвивалася під впливом німецької педагогіки, прийнято визначати три складових освіти: навчання, виховання та розвиток.
Цікаво, що в англійській мовній традиції, так само, як у романомовній, на відміну від німецькомовної та східнослов’яномовної, не прийнято виокремлювати в освітньому процесі навчання та виховання.
Дефініція поняття «навчання» є досить зрозумілою.
Навчання — це процес формування і засвоєння знань, умінь, навичок пізнавальної та фахової діяльності людини. Розвиток інформаційного суспільства, пов’язаний з вибуховим зростанням обсягу доступної інформації вимагає також формування творчо-критичного мислення. Останнє забезпечує можливість самостійно відрізняти корисну інформацію від баластної та здатність самостійно формувати раціональні критерії такого розрізнення.
Навчання — як правило двобічний процес, що здійснюється учителем (викладання) і учнем (навчання, учіння).
Навчання — вид освітньої діяльності, метою якої є досягнення певного рівня знань та вмінь, для якого можна знайти чіткі кількісні критерії — наприклад, виставлення оцінок, нарахування балів. Цей рівень можна оцінити як кваліфікаційний рівень. Наприклад, середня, вища освіта, фахівець п’ятого, шостого розряду, тощо.
При цьому знання — це відомості, інформація, набута у результаті процесу пізнання, тобто теоретичний компонент навчання.
Уміння — це готовність свідомо самостійно виконувати практичні дії, керуючись набутими знаннями — тобто знання перенесені у площину практичних дій.
Навички — це перенесення вмінь у підсвідомість, доведення їх до автоматизму. Наприклад, більшість студентів знає іноземні слова, вміє читати та перекладати за допомогою словника (з певним напруженням зусиль) проте не має тих навичок володіння мовою, які має носій цієї мови, що без жодного напруження думки розуміє і письмовий текст, і усне мовлення. Те ж саме стосується наприклад, рівнів володіння комп’ютером чи гри на музичних інструментах.
Самостійне мислення та творчій підхід дозволяє не лише сприймати та відтворювати набуту інформацію, але й продукувати нове знання.
Виховання — у широкому смислі це формування особистості через передачу накопиченого досвіду від старших поколінь до молодших.
У більш вузькому значенні виховання — це процес систематичного й цілеспрямованого впливу на духовний і фізичний розвиток особистості з метою її успішної соціалізації. Тобто цілеспрямований вплив на людину з метою формування у неї певної системи знань, поглядів, моральних цінностей, підготовки до життя, зокрема, життя у суспільстві. Тому часто уточнюється сфера, у якій здійснюється виховання. Відповідно, кожній з цих сфер відповідає свій вид виховання: розумове, моральне, естетичне, фізичне, виховання відчуття міри тощо. Метою виховання є здійснення певних бажаних змін у людській особистості. Зокрема це формування у людини того чи іншого типу світогляду, системи цінностей. Лише за допомогою виховання та самовиховання людина може набувати таких якостей, яким не можна навчитися, наприклад: сила волі, терплячість, доброта, чуйність. Тому виховання — категорія, що важко піддається кількісному оцінюванню. Водночас відмінність між різними рівнями результатів виховання завжди помітна.
Завдання основних напрямів всебічного розвитку особистості. Зарубіжна педагогіка
... Виховання моральних почуттів, які виражають запити, оцінки, відношення, спрямованість духовного розвитку особистості. 3. Вироблення навичок ... частинами. Через це кожна складова виховання, виконуючи свою особливу роль, ... змісту виховання на всіх етапах шкільного навчання. Цілі виховання можна класифікувати: ... Завдання фізичного виховання 1. Виховання здорової зміни, бажання піклуватися про своє здоров’я, ...
Отже, дуже узагальнено навчання та виховання можна назвати кількісною та якісною характеристиками освіти.
Важливо також чітко усвідомлювати значення наступних ключових категорій, якими користується педагогіка.
Розвиток — процес змін у ситуації, явищі чи об’єкті. Найчастіше розвитком називається процес змін, що супроводжуються якісним та кількісним зростанням характеристик (позитивних чи негативних).
Позитивний розвиток характеризується збільшенням бажаних характеристик та зменшенням небажаних. Розвиток культури, промисловості, особистості. Негативний розвиток — навпаки збільшенням небажаних і зменшенням бажаних характеристик. Деструктивні процеси, руйнування, старіння тощо. Важливо розуміти, що абстрактне поняття «розвиток» є дуже широким і тому завжди мусить бути уточнене — про розвиток чого саме йдеться. Інакше його вживання буде позбавлене смислу.
Пізнання — розкриття людиною невизначеності та набуття визначеності у своїх відносинах зі світом. Це встановлення для себе зв’язків та відносин між об’єктами сприйняття, між об’єктами думки, які ми на початку вважали новими і не пов’язаними з вже відомими нам речами чи думками. В результаті процесу пізнання утворюється знання.
Знання — (результат процесу пізнання) — фіксація індивідом у пам’яті встановлених для себе зв’язків між предметами і явищами, що сприймаються (об’єктами), та їхніми відповідниками у свідомості того, хто пізнає (суб’єкта), а також операцій, якими яким ці зв’язки були встановлені.
Мислення — процес пізнання, але оснований лише на використанні уявлень, асоціацій та змісту власної пам’яті. Безпосередній контакт з об’єктами пізнання, при мисленні не обов’язковий.
5. Завдання освіти
Тепер перейдемо до деталізації основних завдань педагогіки. Найпоширеніші з них пов’язані з процесом освіти, з освітою. Отже, простежимо, як здійснюється мета педагогіки — передання досвіду, накопиченого людством для молодого покоління, його виховання. Це і відбувається саме в освітньому процесі.
Розглянемо, класичні завдання освіти, як соціального інституту — спільні для усіх етапів освіти. Починаючи з ідей Й.Ф. Гербарта, такими вважаються навчання та виховання (у більш пізні часи третьою складовою стали називати розвиток, який, на нашу думку, не можна вважати «незалежною змінною», тим паче, вживаючи це поняття без предиката).
Якщо їх детально проаналізувати, ми побачимо окрім традиційних, іще нові аспекти як у навчанні так і вихованні. Тому переходимо до власного, більш детального аналізу цих складових.
Формування сенсорної культури особистості у педагогічній спадщині М. Монтессорі
... сенсорного виховання в дошкільному навчальному закладі. Все це обумовило актуальність теми нашого дослідження. Об'єктом дослідження є педагогічна діяльність М. Монтессорі. Предмет дослідження - особливості формування сенсорної культури особистості у ...
Якщо іти за логікою навчального процесу, де першим етапом є засвоєння студентом (учнем) отриманої інформації, потім — набуття навичок самостійного її пошуку, навичок класифікації та систематизації набутих знань, то у навчанні можна виокремити такі складові:
1. Засвоєння навчального матеріалу за програмою;
2. Набуття навичок самостійного пошуку інформації;
3. Набуття та розвиток навичок самостійної інтерпретації інформації;
4. Набуття та розвиток навичок самостійного створення інформації;
5. Набуття та розвиток навичок оцінки та конструктивної критики інформації, а також її класифікації, систематизації відповідно до набутих під час навчання наукових, а також ціннісно-світоглядних критеріїв, притаманних особі, спільноті, суспільству.
А саме: у сучасних умовах зростання доступності інформації, її «демократизації» через розвиток електронних мереж, друга складова (тобто, набуття навичок самостійного пошуку інформації) вже вимагає значно менших зусиль, ніж у «доелектронну» епоху «жорстких» (hard) носіїв інформації (наприклад, паперових, на відміну від сучасних «м’яких» — soft).
Проте, значення цієї складової для навчання через це не зменшується.
Третя складова є основою для розвитку самостійного мислення, без чого неможливо застосовувати знання, набуті під час навчання, аби за їх допомогою успішно розв’язувати конкретні практичні завдання, які виникають у реальній діяльності. На цьому рівні студент переходить від репродуктивного засвоєння знань та стилю мислення до продуктивного.
Четверта складова має велике значення для тих майбутніх фахівців, які прагнуть не лише репродуктивного, але й продуктивного пізнання, що важливо у творчій, науковій та винахідницькій діяльності.
Як третя, так і четверта складові навчання також є традиційно відомими і випливають з загальної мети навчання.
Але п’ята складова — оцінково-критична — становить принципово новий аспект навчання, який не був присутній (або був слабо представлений) у традиційних парадигмах навчання, зорієнтованих, перш за все на засвоєння інформації без особливої критики. Річ у тім, що така критика могла бути сприйнятою як критика особистості викладача та неповага до його авторитету, так само, як і до загальновизнаних наукових авторитетів та догматів Що у часи панування церковної ідеології або світських тоталітарних ідеологій було небезпечно..
П’ята складова набуває особливого значення за умов сучасного «інформаційного потопу» (новітнє поняття, яке прийшло на зміну «інформаційному вибуху»).
Соціально-економічні процеси останніх десятиліть сприяли значному розширенню інформаційних обріїв суспільства.
Виходячи з цього, очевидно, що саме ця остання складова навчання також становить своєрідний місток між навчанням та вихованням, яке можна визначити як «процес систематичного й цілеспрямованого впливу на духовний і фізичний розвиток особистості з метою її успішної соціалізації». Зрозуміло, що питома вага цілеспрямованої виховної складової в освіті, з підйомом по освітніх щаблях, дедалі зменшується на користь навчальної. При цьому розуміється, що виховання особистості усе більше стає її внутрішньою потребою. Тобто, усе більше стимулів виховання особистості стають її внутрішніми потребами та характеристиками. Розвивається цікавість, інтерес до читання, самоосвіти, розширення світогляду, самовдосконалення. Отже, оскільки процес соціалізації, який супроводжує освіту на всіх щаблях, навряд чи припиняється, то й виховна складова у тій чи іншій формі простежується на всіх етапах освітнього процесу. Тому у вихованні також доцільно виокремити кілька складових, серед яких найважливішими, на нашу думку, є такі:
Сутність, зміст процесу виховання — Психологія — ...
... виховного процесу. Тому вчителі повинні зосередити увагу на їх виявленні, усу-ненні, профілактиці. На процес виховання ... роботи з виховання кож-ної особистості. Зупинення цього процесу ... їх внутрішню сутність, спеціалізація в ... основаного на сукупності набутих знань і навичок) ... Виховання дітей шкільного віку здійснюють у процесі навчання і виховної роботи у школі та за її межами. Воно є цілісним процесом, ...
1. Формування стійких ціннісно-світоглядних орієнтацій, адекватних принципам, утвореним та схвалюваним на сучасному етапі цивілізаційного розвитку (не слід ототожнювати сучасний смисл цього поняття з його тоталітарним тлумаченням як відповідності панівній ідеології);
2. Формування здатності, вміння та мотивації досягати цілі й розв’язувати проблеми у межах інституційно закріплених та суспільно прийнятних норм і правил;
3. Набуття та розвиток навичок класифікації, систематизації, оцінки та конструктивної критики цінностей, норм та принципів.
Проведемо їх аналіз подібно до того, як це було здійснено для навчання.
Перша складова тут утворює основу інформаційного каркасу, який і стане центром концентрації нових знань. Тобто — основою «моральної парадигми» чи ядром «життєво-дослідницької» програми. Сутність цієї складової полягає у формуванні та успішній соціалізації особистості. Змінюється лише наповнення цих орієнтацій, яке визначається особливостями і відповідно, світоглядними настановами суспільства.
Друга складова містить принципи реалізації завдань, описаних першою складовою — яким саме чином слід формувати ціннісно-світоглядні орієнтації. Важливим аспектом цієї складової є мотиваційний, — він передбачає активну позицію у цілепокладанні та досягненні майбутнім фахівцем поставленої перед собою мети.
Третя складова тотожна вже згаданій оцінково-критичній складовій процесу освіти. У сучасних умовах вона є ключовою для успішної реалізації перших двох. Так, вказуючи на необхідність використання критичного мислення при формуванні ціннісних орієнтацій особистості, Метью Ліпман стверджував, що учень може прийти до певних висновків у сфері ціннісних орієнтацій лише шляхом власних міркувань, а не моральних наставлянь. Тобто, у сучасних умовах до бажаних ціннісно-світоглядних орієнтацій можна прийти лише шляхом їх вільного усвідомлення, а не сприйняття під зовнішнім тиском.
З наведеного розгляду стає очевидним, що саме оцінково-критична складова як у навчанні, так і у вихованні, є інтегруючим чинником комплексного розв’язання завдань сучасної освіти, оскільки вона забезпечує самокорегованість процесу пізнання у навчанні та стійкість ціннісно-світоглядних настанов у вихованні. Ця складова носить перш за все філософський характер. І ми спостерігаємо, що саме її значення зростає у процесі інтелектуально-духовного зростання людства. А за своєю структурою та функціями вона відповідає саме філософії як особливому виду розумової діяльності.
6. Педагогіка як мистецтво
Отже, як наука, педагогіка розкриває: сутність виховання людини, а саме — закони і закономірності педагогічного процесу; умови, за яких ці закони найповніше проявляються; умови й способи передбачення результатів педагогічного процесу, структуру й механізми взаємодії елементів педагогічної системи.
Теорія озброює педагогів-практиків професійними знаннями про особливості виховних процесів людей різних вікових груп, соціальних утворень, уміннями прогнозувати, проектувати і здійснювати навчально-виховний процес в різноманітних умовах, оцінювати його ефективність. Новітні технології навчання й виховання, ефективні методики народжуються також у педагогічних лабораторіях.
Індивідуальний стиль педагогічної діяльності ( )
... стилю педагогічної діяльності. Гіпотеза: створення накопичувальної системи безперервного підвищення кваліфікації кадрів призведе до формування нової персоніфікованої культури професійної педагогічної діяльності, реалізованої через індивідуальний стиль ... системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників повинно спиратись на індивідуальні запити розвитку особистості конкретного вчителя, її ...
Але чи вичерпується поняття педагогіки лише визначенням науки, яка, як ми пам’ятаємо забезпечує вільне використання набутого знання? Якби так, то ми б мали педагогічний загін з фахівців, що поєднують у собі найкращі риси корифеїв світової педагогіки: Коменського, Песталоцці, Ушинського, Д’юї, Макаренка, Сухомлинського та інших. Але, на жаль, це не так. Адже педагогічний досвід неможливо перетворити на інваріантну форму та потім тиражувати.
Історія і практика освіти, історія педагогіки засвідчують: ефективність навчання й виховання вирішальним чином визначається особистістю педагога й вихователя. «Жодні статути і програми, — писав К.Д.Ушинський у статті «Три елементи школи», — ніякий штучний організм закладу, хоч би як хитро він був придуманий, не може замінити особистості в справі виховання <…>. Тільки особистість може впливати на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна формувати характер.» [409. — Т. 1, 39].
Вплив суб’єктивного фактору на педагогічну діяльність особливо великий вже навіть тому, що виховання передбачає міжособистісні стосунки. Індивідуальність вихователя, винахідливість, такт і багато інших суб’єктивних якостей стають реальними й дійовими факторами мистецтва виховання. Багато залежить від інтуїції педагога, тобто його здібності, ґрунтуючись на певне відчуття, адекватно оцінювати ситуацію і вчинки, приймати єдино вірне рішення негайно, без попереднього логічного міркування. Тому виховання — це цілісний процес, що здійснюється у відповідності зі своїми внутрішніми закономірностями.
Об’єктивні закони педагогічної діяльності визначають лише її провідний напрямок. А реалізуються вони як певні тенденції. Форми вияву педагогічних закономірностей у кожному випадку різноманітні і залежать від конкретних умов. Теорія педагогіки не може передбачити цю нескінченність конкретних ситуацій, дати вказівки_ стосовно конкретного утруднення. Тому теорія, як стверджував Й.Гербарт, одночасно дає більше і менше, ніж того потрібно (тобто містить багато чого, що для обособленої ситуації є надлишковим, і разом з тим не вказує як діяти в індивідуальному випадку).
Ця суперечність вирішується педагогічною практикою. Педагогіка фіксує типові обставини і типові труднощі, містить багатий арсенал педагогічних засобів аналізує умови їх успішного використання. Педагог-майстер вибирає з цього багатства те, що йому потрібно. У кожному випадку він діє творчо.
Кожен учитель переконується на практиці, що багато завдань, проблем і ситуацій повторюється. При всій різноманітності вихованців, їх індивідуальні риси поєднуються з загальними для всіх і притаманні певним психологічним типам. Разом з тим, педагогічна діяльність в суті своїй вимагає від педагога виявлення творчої думки, готовності враховувати всю різноманітність конкретних умов.
Педагогіка покликана озброювати педагогів не лише логікою педагогічного мислення, методикою організації педагогічного процесу, але й технікою педагогічної майстерності. Ця техніка не вичерпується умінням володіти окремими педагогічними засобами (словом, голосом, мімікою, жестикуляцією), а передбачає володіння мистецтвом педагогічного інструментарію, коли сукупність педагогічних засобів слугує реалізації певної педагогічної стратегії і розумної тактики.
Думка про те, що багато батьків виховує дітей і без спеціальних педагогічних знань, не применшує значення цих знань. Різноманітні види діяльності здійснювалися людьми і тоді, коли ніхто не мав уявлення про закони такої діяльності. Але завдяки науці люди стали творити усвідомлено; наука відкрила перед людиною шлях до нових, найсміливіших і дивовижних досягнень. Педагогіка не є винятком з цього правила. Хоча педагогічна теорія й менш розроблена, ніж деякі інші науки (напр., математика, фізика, хімія), сучасна педагогіка озброює вихователя багатьма необхідними йому знаннями. З розвитком педагогіки її значення для практики постійно зростає.
Отже, зрозуміло, що знання теорії ще не забезпечує, прямо й безпосередньо, відповідних умінь. Для оволодіння мистецтвом виховання ці теоретичні знання необхідно навчатися використовувати. Такі вміння виробляються при розумному поєднанні особистого досвіду і мислення, вимагають від педагога готовності критично аналізувати свою діяльність.
Мистецтвом у широкому сенсі називають досконале вміння в якійсь справі, галузі, таку майстерність, продукт якої приносить естетичне задоволення. Певним критерієм мистецтва можна вважати здатність викликати емоційний відгук у інших людей.
Отже, педагогічне мистецтво — це найдосконаліше володіння педагогом усією сукупністю психолого-педагогічних знань, умінь і навичок, поєднане з професійним захопленням, розвиненим педагогічним мисленням та інтуїцією, морально-естетичним ставленням до життя, глибоким переконанням і твердою волею. К.Д.Ушинськнй називав педагогічне мистецтво найширшим, найскладнішим, найвищим і найнеобхіднішим з усіх мистецтв.
Педагогічна майстерність с складовою педагогічного мистецтва. Вона виражається у досконалому володінні педагогом методами і прийомами, усім арсеналом педагогічних умінь і навичок, що сприяють забезпеченню практичної реалізації педагогічного мистецтва у процесі формування особистості.
У педагогічній літературі можна зустріти такі означення педагогічної майстерності, як «найвищий рівень педагогічної діяльності, який виявляється у тому, що у відведений час педагог досягає оптимальних результатів» (Н.В. Кузьміна, М.В. Кухарєв); педагогічна майстерність — це «високе мистецтво навчання й виховання» [329. — Т. 2, 739]; «синтез наукових знань, умінь і навичок методичного мистецтва і особистих якостей учителя» (О.І. Щербаков); «педагогічна майстерність — це комплекс властивостей особистості, що забезпечує самоорганізацію високого рівня професійної діяльності на рефлексивній основі» (І.А. Зязюн).
До таких властивостей належать гуманістична спрямованість діяльності педагога, його професійна компетентність, педагогічні здібності і педагогічна техніка.
Сутність педагогічної майстерності — в особистості вчителя, в його позиції, здатності виявляти творчу ініціативу на ґрунті реалізації власної системи цінностей. А.С. Макаренко звертав особливу увагу на «виховну техніку» — голос, міміку, жести, позу вихователя. Важливими елементами педагогічної майстерності він вважав педагогічний такт, витримку, терпіння, скромність, справедливість, вимогливість, почуття гумору, ерудицію і високу культуру, духовну чутливість, справжню людяність, гуманізм, велике і щире серце вихователя. Структура педагогічного мистецтва складна. Адже виховання вимагає не тільки практичного уміння й навичок, а й знання педагогічних законів і закономірностей.
Джерелами розвитку педагогіки є: багатовіковий практичний досвід виховання, втілений в образі життя, традиціях, звичаях людей, народній педагогіці; наукові праці з філософії, суспільствознавства, педагогіки, психології та інших антропологічних наук; сучасна світова і вітчизняна практика виховання; дані спеціальних педагогічних досліджень; досвід педагогів-новаторів, які пропонують оригінальні ідеї й системи виховання в реальних умовах життя.
